Про УКРЛІТ.ORG

Роксолана

C. 100

Загребельний Павло Архипович

Твори Загребельного
Скачати текст твору: txt (3 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

і в нашої попадоньки взяли вони три дівоньки. Єдну взяли попри коні, попри коні на ремені, другу взяли попри возі, попри возі на мотузі, третю взяли в чорні мажі. Що ю взяли попри коні, попри коні на ремені, тота плаче: «Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесує, возник бичем розтрепує!» Що ю взяли попри возі, попри возі на мотузі, тота плаче, тота кричить:

«Ой боже ж мій, ножки мої, ножки мої білесенькії! Не мати вас умиває, пісок пальці роз’їдав, кровця пуки [58] заливає Що ю взяли в чорні мажі, тота плаче, тота кричить: «Ой боже ж мій, очка мої, очка мої чорненькії! Только орсак [59] проходили, а білий світ не виділи!»

Хотіла б полинути на Вкраїну, покликати з собою діток своїх. У нас гори золотії, у нас води медовії, а травоньки шовковії, у нас верби грушки родять, у нас дівки в злоті ходять. Хотіла — і не сміла.

Тепер везла своїх дітей по їхній землі. Вперше для них і для себе самої.

Розбагнена дорога, старі оливи простягають до холодного неба покорчене чорне гілля, мов безсилі рабині. Вітер із сліпою жорстокістю шарпає високі свічки зелених кипарисів, і вони загрозливо розгойдуються — от-от зламаються й упадуть. Проїхали селище Чумлікой, валка розтяглася безмірно, кінні євнухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити Її докупи, старий товстий міхман-дар часто під’їздив до Роксоланиної карети, хилив у поклоні головешку, на якій намотано було цілу скирту тканини, щось бурмотів: чи то пробачення, чи просьби — не розбереш. Роксолана відмахувалась: дайте спокій, у мене діти!

Надвечір усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п’ять ханів для подорожніх, але для султанші з дітьми приготовано дві грецькі хатини, в яких після господарів лишилися тільки старі, грубо мальовані ікони на стінах та незгасні лампади під ними. Від тих образів та лампадок аж різонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просиділа над колисочкою малого Сєліма, присвічуючи собі мідним каганчиком, читала якусь книгу з тих,, що везла у поклажі. Везла дітей і книги — єдиний порятунок для зраненої душі.

На ранок було сонце, вітер ущух, земля похило підіймалася, до неба, тоді погорбилася, дорогу перетяло невисоке гірське пасемце, а за ним була затишна долина, звана досить загрозливо:

Харамідере — долина розбійників, і там мали ночувати. Поминули великий караван верблюдів, що вже зупинився на нічліг. Верблюди підломавши ноги, зготувалися спати. Розташовані були великим колом, головами назовні. Всередині кола складено паки товару, купці палили багаття.

Роксолану знов влаштовано з малими в грецькій хатині, яка належала священикові. Знов мала провести ніч із своїми давніми темноликими богами, які скорботно позирали на неї з-над лампадки. Написала коротенького листа до султана, відіслала гонцем, трохи подрімала.

Далі шлях ішов на Сіліврію. Через селище контрабандистів Каракли-Кйой, повз засипаний пісками Кумбургас дорога вивела валку над море. Скінчилася багнюка, лишилося позаду непрохіддя, шлях стелився твердим каменем, правобіч здіймалися пологі горби, по ліву руку шуміло море, таке вільне й погідне, що душа летіла на його простори, як птах, і мовчки ридала від захвату. Обід влаштовано в селищі Бургадос перед ханом. Далі по дорозі зустрілися величезні табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога уявити, скільки коней продається в столиці. На Аврет-базарі коней продають разом з людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впізнала цих людей з одного погляду. Маленькі, жилаві, брудні, великі луки за спиною, приторочені до сідел, аркани, кошми, турсуки з кумисом — татари! Точнісінько такі самі, як і ті, що везли її з Рогатина й продавали

на рабському торзі в Кафі. Рідна кров султанської матері, отже, й у султана якась частка татарської крові — і в її дітях! Горе, горе! Яке страшне життя: убита змушена стати рідною своєму вбивці. Чи ж буде колись відомщення за содіяне і чи вичерпається довготерпіння людське й господнє?

На конак стали в Сіліврії. Великий город. З одного боку гора, з другого — скеля, пристань для султанської барки. З чотирьох ханів для султанші люди міхмандара вибрали той, у якому були дві жалюгідні кімнатки. Бо всі інші збудовані були за турецьким звичаєм так, що в них люди й худоба не розділялися, тільки й того, що для людей між колонами, які підтримували покрівлю, були кам’яні підвищення, де можна було розкласти вогонь, зварити їжу й сяк-так зігрітися. Дим, сморід від верблюдів, їдкий кінський піт, нечистоти — ось що таке хан.

Кімнатки для султанші й султанських дітей вистелено килимами, нагріто жаровнями, з курильниць струменіли міцні аромати аравійських бальзамів, які очищали повітря від смороду й від пошестей, Роксолана сама погодувала Мехмеда й Міхрімах, дала груди ненажерливому Селімові, який щохвилини ревів, вимагаючи молока, тоді звеліла приготувати їй одяг па завтра, вибрала собі на ніч книгу. То був трактат арабського філософа Ібн Рошда, званого в Європі Аверроесом. Ібн Рошд писав, що нема нічого всеосяжнішого за матерію і що бог — це і є вічна природа. Він не хотів визнати безсмертя душі, відкидав міф про потойбічне життя і воскресіння. Коли так, тоді кому ж молитися і па що сподіватися? Хіба вона не була вже мертвою, похованою навіки і хіба не воскресає тепер, не возноситься поволі, несміливо, але вперто й невпинно? Чи все це сон і мана? Ні, вона випручується з-під влади темних сил, вона здобуває втрачену волю — і ця подорож перше свідчення цього, — та чи може повернутися до людини воля, коли в душі немає віри? В що мала вірити? У бога? Але він покинув її конати, відмовився від неї, віддав богові іншому, і тепер її душу терзала провина відступництва. Та чи ж може бути спровиненою жертва, яку роздирають, не бажаючи помиритися між собою, два дикі звірі?

 
 
вгору