Міцні й здорові юнаки, відірвані від вітчизни, від віри й мови батьків, з поруйнованими навіки душами, вже не мали для себе ніякого опертя у житті, крім султана, який облудно звав їх своїми синами, і нічого святого, крім платні за свою криваву службу та грабунків, якими щоразу закінчували різанину. Вони жили у величезних казармах-кишласі коло Ат-Мейдану й Топкапи, ніби монахи, не мали права одружуватися, усе їхнє майно було з ними й на них, спали покотом на повстяних твердих підстилках, як собаки, за найменше невдоволення карано їх смертю, не сміли нікуди відлучатися на ніч, бо за це теж загрожувала смерть. Ішли в похід за султаном, який красувався на коні під золотою збруєю, покірливі й мовчазні, смажені диким сонцем, шмагані дощами, потопаючи в багнюці, у тяжкому повстяному одязі, який місяцями не висихав од поту й води, прів, гнив на людях, так що вже й людське тіло під ним мовби пріло, і сморід над яничарськими ортами стояв такий тяжкий, ніби над табунами слонів або над отарами баранів, яких гнали слідом за військом на заріз. Приречені бути отарою — чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетності? Була тільки сліпа відвага, але, дивлячись на них, можна було сумніватися, що відвага справді людська риса.

Смертельно виснажені в боях і в походах, або ж намучившись за день від безперервної військової муштри, падали після останньої молитви на кілька годин на свої тверді підстилки, мов домашня худоба. Вважалися опорою султана й імперії, а спали мов бідні ремісники, що не мали куди йти зі своїх нужденних майстерень, ніби кожум’яки, які лягали серед чанів із смердючими заквашеними шкурами; неначе мідники, яким і вночі снилося безугавне дзвеніння у вухах; мов вуличні голярі, що брали всього по одній акча з чоловіка; наче упосліджені вірмени, які з ночі мали топити підземні печі хамамів і так і не виходили з-під землі на світ божий; немов злиденні підмітальники базарів — ферраші, які так і спали на своїх мітлах під купами сміття.

Світ був безжальний до цих нещасних і не давав їм ніяких надій на визволення із свого стану. Коли їх гнали на війну, вони йшли без опору, бо не мали куди більше йти; коли інші молилися, їм теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину і люто скреготали зубами від голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок і собі, бо наїдалися досхочу тільки тоді, коли приходили до казанів з пловом після битви і живим припадала пайка своя і тих, що полягли трупом, їм до вподоби були зухвальство і гіркий сміх їхнього святого — Бекташа. Як Бекташ, вони могли вважати на цім світі своїм тільки з’їдене — та й то ненадовго! Як і в Бекташа, у них завжди бурчало в животах від голоду, бо їли вони тільки після битви, а в час мирний двічі на день: після ранкової молитви і перед сном. Якось голодний Бекташ зустрів чоловіка, за яким ішли слуги, гарно зодягнені, вгодовані — як не тріснуть. І вигукнув Бекташ: «О аллах, поглянь на цього чоловіка і візьми з нього приклад, як треба утримувати своїх рабів!» Один чоловік сказав Бекташу: «Коли таке буде далі, світ перевернеться, все стане догори дном». — «Що ж, — засміявся Бекташ, — може, дно саме й виявиться кращим!»

Яничари оберігали царство, але водночас були його найбільшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур і так само висадити в повітря свого недбайливого й необережного хазяїна.

Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять місяців після бучного весілля Хатіджі й Ібрагіма. За сніданком яничари перевернули свої мідні миски з пловом, до якого не доторкнулися, і стали щосили бити в них ложками.

— Казан калдирмак! [56] — ревіли вони.

Вісім тисяч чоловік щодуху били в мідні миски, і цим страшним звуком сповнилися похмурі яничарські казарми, простір довкола Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул.

Двірська челядь розбігалася. Капіджії утікали від брам, які мали стерегти. В гаремі одаліски перелякано накривали собі голови подушками, щоб не чути того страхітливого стукоту. Вмить спорожніли вулиці. Купці на базарах замикали свої крамниці,ремісники залишали майстерні. І полохливий, тривожний шепіт по всьому місту: «Казан калдирмак!» Як на вмируще, завили пси. А тоді з диким виттям викотилася з казарм жива лиховісна хвиля і залила Стамбул по самі краї руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем і смертю. Кипіло на яничарському дворі Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли білі євнухи, кричали; «Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту відьму, яка зачарувала нашого султана!» Бунтували довкола Ібрагімового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодкові, який нахабно заволодів їхнім батьком рідним — падишахом. Тоді кинулися по Стамбулу, грабували базари, єврейську дільницю Чіфутані, знов поривалися до розкішно здобленої Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурці, яка народжує їхньому царственому повелителеві недоносків.

Тиждень Стамбул був у владі розклекотаного яничарства. Джелаби, що постачали місту овець і корів, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас вогонь під величезними мідними казанами на султанських кухнях. Гаремниці харчувалися самими солодощами з припасів, які знайшлися у коморах євнухів. Хуррем не виходила зі свого покою. Не побігла ні до валіде, ні до кизляр-аги, не просила нічиєї помочі, не благала нікого, не виказувала ні страху, ні розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких євнухів, обіймала своїх діток, брала на руки то одне, то друге, цілувала, примовляла без слів у душі: «Мої діти — султанські діти. Дітоньки мої, дітоньки! » Хатіджа вночі втекла із свого палацу і насилу змогла пробитися до літнього султанського сералю в Карагачі.