Роксолана виїздила через Едірне-капу. Попереду вже було послано десять великих повозів, запряжених волами, з усім необхідним для подорожі: посудом і провізією, килимами, постелями, баранами й курми в клітках, з сіном і вівсом для коней, навіть із дровами, бо в ханах і караван-сараях не було нічого, крім чотирьох стін. Східні люди гидували користуватися чужими речами, кожен віз із собою все своє, до того ж нужденний побут кочовиків за тисячоліття навчив задовольнятися якнайменшим, окрім, того, коли б у караван-сараях зберігалося своє начиння, килими, міндери, довкола них неминуче збирався б бруд, — цей розсадник страшної чуми, — а так досить було побризкати кам’яну підлогу та промести її віничком — і місце для нічлігу готове.
Волові запряги з людьми міхмандара, які мали готувати місця для відпочинку султанші і її двору, відправлено за три дні поперед урочистого кортежу.
Вдосвіта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями Стамбула від Айя-Софії до Едірне-капу промчали кінні султанські капіджії, гучно ляскаючи канчуками і завиваючи дикими голосами: «Савул! Достур!» — «Дорогу! Бережись!» Бо коли покотиться вулицями біла, уся в золоті карета з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як собаку.
Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженістю і прихованою ненавистю. Султанша їхала вулицями столиці ніби уособлення насильства, і ніхто не хотів знати, яка далека вона була від самої думки про щонайменше насильство. Та хто б став її питати чи зазирати їй у душу, коли попереду й з боків скакали на чорних конях зарізяки й знай завивали: «Савул! Достур!
У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволі просторий екіпаж, щільно оббитий зсередини червоною в золотих візерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла євнухи щоразу вкладали в карету пласкі мідні жаровні з розжареним вугіллям, прибираючи ті, які вже вихолоди.
За першою каретою їхала друга — теж шестикінна, далі два чотирикінних кабріолети і вісім парокінних гарб.
Роксолана мала коло себе Міхрімах і малесенького Селіма, помагала їм молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якій багато разів доводилося перемірювати цю дорогу, скрашувала султанші затяжливу й тяжку зимову подорож своїми мудрими бесідами.
В другій кареті був Мехмед із своїм вихователем Шемсі-ефенді, у кабріолетах хазнедар-уста везла вбрання і коштовності Роксолани, їхали там султаншині служебки і няньки Міхрімах і Селіма, гарби були наповнені всіляким добром, без якого такій високій особі не личило вирушати навіть в одноденну подорож, а тут ішлося не тільки про тиждень шляху, а й про побут у султанському сераї в Едірне, де, ясна річ, усе потрібне для султанші і її дітей могло й знайтися, але їй могло б забракувати звичних речей, а це вже не годилося.
Звичні речі! Багатство! Розкіш! Чи думала вона про таке ще зовсім недавно? Тепер сиділа в цьому розкішному повозі, до самих очей закутана в пухнасті червоні соболі, яким не було ціни, семимісячний Селім лежав у золоченій колисочці, закушканий сірою білячою ковдрочкою, Міхрімах, теж у дорогому хутряному вбранні, дерлася до матері на руки, лепетала: «М-ма, м-ма!» А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв нові й нові слова, мова з нього так і лилася — чужа мова! Тільки вночі, без підслухів і підглядачів, плачучи над першим своїм сином, шепотіла йому рідні слова «Синочку мій! Дитино моя!» — а вголос боялася промовити бодай слово, щоб не сполохати своє нетривке щастя, не відлякати насторожену долю. Поневолено тіло її, поневолено й дух. Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадам, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах. Бачила його на світанку, коли схилялася над заснулим дитям, і довгими днями, коли віяли над садами гарему гнилі південні вітри, бачила в тяжкій чорній темряві з-поза стамбульської чуми й при світлі місяця і зірок теплим літом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, і знизу, від Львівської дороги, — тоді видавалася сама собі зовсім маленькою, а батьківський дім розростався на півсвіту і світився своїми дерев’яними стінами, ніби сонце. Бачила його безсонними ночами і вдень, приходив у її сни, і тоді, прокинувшись, стогнала від розпачу і ридала, ридала за навіки втраченим.
А треба було жити.
Коли носила в своєму лоні перше дитя, валіде пустила поголос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем і Кіната, які від заздрощів готові були задушити маленьку Хуррем, прибігали з удаваними співчуваннями, налякано шепотіли про страшні розмови, якими, ніби павутиною, обплутують її, зітхали й охкали, а самі зирили на кволе, нікчемне дівчисько: чи не кинеться у Босфор? Ні, не кинулась! Народила сина, тоді народила ще дитя і ще. Ствердилася й утвердилася в дітях — і вже не мала відступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цієї землі, і діти її, вирісши, вважатимуть її рідною, а про її вітчизну не захочуть і слухати. Так само й про мову, бо що мова без вітчизни? Хіба що згадають коли-небудь пісні, які виспівувала над їхніми колисками, виспівувала тихенько, щоб ніхто не почув: «Коли турки воювали, білу челядь забирали: