Може, все змінилося б, якби вдалося прибрати цього лиховісного Соколлу, але він мовби володів звірячим передчуттям небезпеки і щоразу виприсав з пасток, які наставляно на нього. Врятувався навіть під час Роксоланиної змови. Ахмед-паша послав тоді своїх людей, щоб привели Соколлу до нього й по дорозі вбили за непослух, бо марно було сподіватися, щоб той ішов до садразама, як овечка. Але Соколлу в столиці не знайшли — разом з шах-заде Селімом він вирушив на лови не знати й куди. На лови в той час, як султан лежав мертвий! На це здатний був тільки Селім, а Соколлу навіть не зробив спроби відраяти шах-заде, нагадати йому на неприпустимість такого вчинку. Хоч як там було, але вже сталося. Соколлу вцілів, а султан, довідавшись про Селімів учинок, мовчки похвалив сина за те, що вчасно втік від змовників, щоб не встрявати в цю богопротивну справу, і відтоді ще впертіше виказував свою прихильність до нього, не помічаючи розбещеності й зіпсуття свого спадкоємця.

Роксолані здавалося, що тільки душа Баязида, єдиного з її синів, не піддавалася розтлінню ні владою, ні пристрастями, ні насолодами, ні пожадливістю. Чому ж не помічав і не міг зрозуміти цього султан?

Навіть тепер, коли над імперією нависла загроза від бунтівника, який проголосив себе султанським сином Мустафою, і коли саме Баязид кинувся рятувати трон, а Селім і далі пиячив у літньому палаці на Босфорі, Сулейман не змінив свого ставлення до синів.

Стара хазнедар-уста якось сказала султанші, що для гарему куплена в адмірала Піяли-паші молода невільниця.

— Хіба я не веліла не купувати людей! — суворо поглянула на неї Роксолана.

— Ми просили Піялу-пашу, щоб він подарував дівчину, та капудан-паша затявся. Привіз її тільки для гарему його величності, але неодмінно за золото, бо те, що куплене, завжди цінується вище, а дівчина варта того, бо обдарована неземною красою.

— Ти смієш говорити це мені?

Роксолана ніколи не виставляла своєї вроди, не хвалилася нею, нікого не примушувала захоплюватися своїми жіночими гідностями, бо належали тільки їй, але ж у цих палацах панувало неписане правило: ніколи не восхваляти при султанші інших жінок — чому ж його мали порушувати саме при ній?

— Ти вихваляєш вроду якогось дівчиська? — повторила Хуррем.

— Ваша величність, — схилилася в поклоні стара туркеня, — це створіння належить до див, на які спроможний тільки всемогутній аллах.

— Вона мусульманка?

— Так, вона прийняла справжню віру. В гаремі її прозвали Нурбана.

— Отже, ця володарка світу народилася не в царстві аллаха?

— Аллах всемогутній і всюдисущий.

— Тому ви мерщій нарекли її володаркою світу?

— Ваша величність, кизляр-ага хоче показати її падишахові.

— Гаразд. Покажеш її мені.

Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволі піднесла руку до очей. Дівчина засліплювала своєю неземною красою, своїм небаченої ніжності лицем, величезними синіми очима, якимсь сяйвом, що струменіло від неї, мов загадкове зодіакальне світло.

Ще дужче вражена була Роксолана, коли довідалася про життя цієї шістнадцятилітньої дівчини. Вона була марранка, належала до народу, гнаного з Іспанії упродовж цілих віків. Рештки марранів вигнав Філіпп, а тих, хто не хотів кидати своєї оселі, хапала в свої немилосердні руки інквізиція. Батьки Нурбани разом з кількома сотнями родин таких самих вигнанців осіли на Сіцілії, але місцеві фанатики прогнали їх і звідти. На старенькому паруснику нещасні попливли на схід, сподіваючись порятуватися—о диво! —у володіннях султана Сулеймана. Але на морі їх узяли в рабство венеціанці й продали на Мальті. Звідти хазяї повезли їх до Франції, але по дорозі жахлива буря розтрощила корабель, і всі маррани знайшли свою смерть на морському дні. Нурбана, єдина з усіх, чудом врятувалася, вхопившись за уламок корабля. Непритомну, її виловили турецькі корсари і, вражені її красою, привезли до Стамбула.

Роксолана тримала дівчину в гаремі два роки. Вчила її мови, співу й танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кілька місяців після того, як привіз він до Стамбула тіло Джихангіра, показала йому Нурбану. Але Баязид тільки посміявся на материне захоплення.

— Це не для мене!

— Але чому?

— Занадто вродлива. Ніби й несправжня. Мов намальована гяуром. Такій потрібні раби, а я люблю волю.

Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в душі: і тут він виявився справжнім її сином, не поклонявся видимості краси, одразу прозирав у сутність. А що можна побачити в цій засліплюючій дівчині, окрім обіцянки поневолення її вродою?

Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час нареші віддати Нурбану одному з її синів, та не Баязидові, а Селімові — хай втупиться в цю небачену красу і забуде про все на світі. Може, хоч тоді султан зрозуміє, кому слід передати троп у спадок.

Вона послала Нурбану з євнухами й старою хазнедар-уста в літній палац на Босфорі, де вперто сидів Селім, не їдучи навіть у свою Манісу, передала синові й листа. Писала: «Вродливішої дівчини ще не бачено в Топкапи. Синку, прийми її в свій гарем. Не будеш каятися».