Роксолана втомлено опустила руки на диванчик.

— Сюди всі рвуться задля цього.

— Я готовий був одразу кинутися збирати старовинні речі! — вигукнув Бусбек. — Мало не в перший день свого прибуття я вже знайшов рідкісну грецьку монету! А які манускрипти продаються під руїнами акведука Валента. Я дивився й не вірив власним очам.

— Що ж, книги живуть довше за камінь. Про людей уже й не кажу.

— Але книги — це люди! Це пам’ять, яка перетривала тисячоліття.

— Ви гадаєте, що жінку можуть обходити тисячоліття? — засміялася Роксолана. — Для жінок дорога тільки молодість. І більше нічого. Але я не жінка, а султанша, тому залюбки познайомлюся з усім цікавим, що вам удасться знайти в Стамбулі. Я теж люблю старовинні рукописи. Але тільки мусульманські. Інших у султанських бібліотеках це тримають.

— Ваша величність, у ваших руках цілий світ! При вашій освіченості, ваших знаннях…

— Що спільного між моїми знаннями і тими багатствами Стамбула, про які ви говорите?

— Але ж, ваша величність, ви вже давно могли б стати власницею зібрань, яких не знав світ!

— Не думала про це.

— Але чому ж? Дозвольте зауважити, що це… У ваших руках — найвища влада…

— Влада не завжди спрямовується так, як це може видаватися сторонньому оку.

— Про вас говорять: всемогутня, як султан!

— Цілком можливо, цілком. Але у визначених межах, у визначених і означених. Хай вас це не дивує.

— Мене все тут дивує, коли не сказати більше! Під час прийому ви сиділи на троні поряд з султаном. Перша жінка в історії цієї велетенської імперії і, здається, всього мусульманського світу. Я щасливий, що був свідком такого видовища. А якою щасливою маєте почуватися ви, ваша величність!

— Ви тільки чоловік, і вам ніколи не зрозуміти жінку.

— Даруйте, ваша величність. Я знаю, що ви не тільки султанша, але й мати. Я чув про ваших синів — це наповнює моє серце співчуттям і сумом. Дозвольте сказати, що мене трохи подивувала відсутність під час прийому шах-заде Селіма. Адже він проголошений спадкоємцем трону. І кажуть, нині перебуває у Стамбулі. При дворах європейських володарів принци…

— Шах-заде Селім зайнятий державними справами, — швидко сказала Роксолана. — Так само, як і шах-заде Баязид. Держава вимагає…

Не могла підшукати належного слова, дивуючись із своєї безпомічності, крадькома позирнула на посла — чи помітив він її збентеження? Навряд. Був надто молодий і недосвідчений, до того ж ніяк не міг повірити, що розмовляє з самою султаншею.

— Ваша величність, даруйте за зухвалість, але мушу вам сказати, що я не вірю… Не можу повірити, що у вас дорослі сини. Мені здається, ніби я старіший за вас. Ви така молода. Таємниця Сходу?

— А що таке старість? Може, її й немає зовсім, а є тільки зношеність душі. В одних душі зношені вже замолоду, в інших — незаймані до високих літ. Що ж до моїх синів… Мій найстарший Мехмед був би нині такий, як ви… А Селім тільки на рік молодший.

— То це вже зрілий мужчина!

— Так, зрілий.

Могла б ще сказати тоді: перезрілий. І не тільки для трону — для життя. Чому султан обрав його спадкоємцем? Тому, що був старший за Баязида? Чи через його дивну зовнішню схожість на неї? Хоч ніщо не єднало його з матір’ю, крім народження. Байдужий до всього на світі, окрім пиятики і розпусти, а тупим, одутлуватим обличчям, цей червонобородий чоловік не викликав у ній нічого, крім страху й відрази. З усіх відомих їй бід тільки ненависть була гіршою за байдужість, але Селім, здається, ніколи б не зумів розрізнити цих почуттів, хіба що спромігся б покликати свого вірного Мехмеда Соколлу і сказати:

«А глянь-но, що воно там». Коли його дід султан Явуз сам зрізав коштовні камені в тюрбанів убитих ворогів, а султан Сулейман бодай дивився, як це роблять для нього яничари, то Селім хіба що спромігся б послати когось і сказати: «Піди лишень принеси сюди оте». А сам не зворухнув би й пальцем.

Про Селіма розповідали байку, як почав пити. Роксолана й сама ладна була повірити в ту байку, бо й звідки ж на нього найшло? Мовляв, ще недорослим прогулювався по столиці з своїм почтом і зустрів на одній вулиці молодого османця, який повівся з ним дуже зухвало.

— Ти знаєш, що я шах-заде? — закричав Селім.

— А ти знаєш, що я Бері[85] Мустафа? — не зляпався той. — Коли хочеш продати Стамбул, я куплю. Тоді ти станеш Мустафою, а я шах-заде.

— Та за що ти, нещасний, купиш Стамбул?

— За що? А тобі яке діло? А багато розбазікуватимеш, то куплю й тебе, бо хто ти, як не син рабині, себто раб, а раб — це й не чоловік, а проста річ, яку слід продавати на торгах.

П’яного замкнули в зіндан, а на ранок поставили перед лихим Селімом. І той затупотів на Бері Мустафу:

— Як посмів ти, сину шайтана і свині!

— О сину володаря всемогутнього, — впав на коліна Бері Мустафа. — Якби ти опинився в стані, в якому я перебував учора, то віддав би за це панування над усім світом.

Селім спробував і залишив коло себе Бері Мустафу, щоб пити вдвох. Змінив йому ім’я, згодом оточив себе ще гіршими харцизяками і згаював час у гульбищах, в пиятиках, в ловах, пропадав у своєму гаремі, не дбав ні про що, окрім задоволень. Потрапляючи на урочистості султана, Селім або говорив дурниці, або варнякав щось на ловецькому жаргоні, їв, як ненажера. На ловах біг поперед собак. Проголошений спадкоємцем трону, влаштував учену суперечку з улемами і шпурляв чоботом у обличчя тому, хто наважувався з ним не згоджуватися. Найбільше любив перегони вершників на віслюках, переможцям вручав золотий прут. Нічим не клопотався, ні про що не думав, у всьому покладався на Мехмеда Соколлу, який до свого природного сприту вміло і дбайливо додавав уперте навчання всюди, де був, і з роками виріс на царедворця, воїна і державного мужа, що міг би вдовольнити і найвимогливішого володаря, а не тільки цього байдужого, отупілого від влади і багатства спадкоємця трону.