— Звичайні зернята з деревця, яке росте в Аравії. Розмелені, варяться з водою. Що тут недозволеного?

— Справді. Я подумаю.

Султан примусив великого муфтія відмінити фетву. Кахвехане охопили пів-Стамбула, мов пожежа. Незабаром їх було вже близько півсотні в Бейоглу, в Бешікташі і навіть у султанському Стамбулі, по цей бік Золотого Рогу.

Від Фердінанда, який після добровільного зречення Карла став імператором, прибув посланник, молодий фламандець Ож’є Гізлен Бусбек. Привіз багаті дарунки султанові й султанші, а ще сподівався вразити таємничого східного володаря не так дарунками, як своїми знаннями, бо вчився в кращих університетах Європи, багато подорожував, збирав старожитності, кохався в історії, мистецтвах, у всьому рідкісному й незвичайному.

Сулейман влаштував пишний прийом імператорському послу. Перед брамою Соук-чешме на велетенському зеленому килимі поставлено Золотий трон з Диван-хане, і на троні сидів падишах у червоно-золотому кафтані з відпашними рукавами для цілування, що звисали до самого килима, а поряд з ним султанша Хасекі — блакитне атласове плаття в золотій сітці, шия, руки, голова залиті потоками діамантів і смарагдів, і очі в причаєній зеленості, мов усе її життя.

По праву руку від султана у білому з зеленим широчезному халаті стояв великий муфтій Абусууд, коло нього, в зеленому, три головні імами імперії. По ліву руку, де сиділа Роксолана, — у багряному з золотом кафтані великий візир Рустем-паша і три візири дивану. За троном — серед семи султанських тілохранителів — великий драгоман імперії Юнус-бег, лівобіч і правобіч під аркадами — темнолиці яничари, а ближче до султанського килима — ряди дільсізів у золотих латах і золотих високих шапках. Весь палацовий двір з трьох боків обставлений був вельможами у високих тюрбанах, у золотих, червоних, зелених, синіх, залежно від становища, кафтанах, а позад вельмож непорушно стовбичили на білих конях вершники з султанської охорони, готові знести голову кожному, хто переступить дозволену межу.

Посла, зодягненого в риті оксамити, буфасті коротенькі штани, в якийсь чудернацький берет з пером (усе безвартісне, порівнюючи з тяжкою султанською розкішшю), підвели до трону вельможі з золотими ціпками, і щойно Бусбек ступив на зелений килим, два велетенських дільсізи міцно вхопили його попід руки і майже піднесли до трону, не давши мовити бодай слово, нахилили до султанського рукава, щоб поцілував.

Жилавий фламандець спробував був пручатися, але його ткнули обличчям у шорстку, проткану сутим золотом тканину і потягнули назад, так що він не встиг навіть здивуватися.

Згодом Бусбек, проживши цілих сім років у Стамбулі, напише свої «Legationis turcicae ehistolае», в яких спробує розвіяти уявлення європейців про жахи, що нібито панують в Османській імперії. Але про свій перший прийом, найпишніший і водночас найгалебніший для гідності посланника самого імператора, він не скаже всієї правди, зазначивши: «Вів переговори з Сулейманом».

Зате мав щастя, може, єдиний з іноземців бачити, в якій пишноті живе султанша Хасекі, а згодом був допущений до неї в покої, тепер уже не з її примхи або просьби, а з веління самого падишаха. Сулейман хотів, щоб увесь світ бачив, у якій злагоді живе він з цією мудрою і незвичайною жінкою, заради якої зламав уже не один усталений звичай і готовий був зламати все, що стане на заваді в його любові до Хуррем.

Роксолана прийняла Бусбека в покоях валіде, які найбільше надавалися для цього, — перше, що були одразу за неприступною брамою гарему, а друге — вважала, що європейцеві приємні будуть малювання Джентіле Белліні на стінах прийомної зали.

Посол уже не викрасовувався в своїх фламандських штанцях, мав на собі широкий, схожий на османський, одяг, але вклонявся не по-османськи, без рабського плазування по килимах, а легко, граціозно, мовби потанцьовуючи.

Роксолана всадовила його на подушки, запросила пригощатися плодами. Шкодувала, що не мав коло себе Гасана. Знов обставлена була прокислими євнухами, яких соромно було показувати сторонньому чоловікові, знов відчувала на собі гніт рабства і ганьби. Всміхалася послові хоч і владно, але водночас якось болісно. Добре, що той не помітив цього, приголомшений несподіваним щастям бесідувати із всемогутньою султаншею в неприступному гаремі.

Вони обмінялися словами без значення, говорили по-латині, тоді Роксолана перейшла на німецьку, здивувавши посла, який не дуже вправно володів цією мовою.

— Здивуванню моєму немає меж, ваша величність! — вигукнув Бусбек. — Ви знаєте стільки мов.

— Що ж тут дивного?

— Ви велика султанша великої імперії. А імперії ніколи не визнають ніяких інших мов, окрім своєї власної.

— А вам відоме таке поняття, як велика душа? — поспитала Роксолана. — Здається мені, що велич душі не має нічого спільного з розмірами держави.

— Ви дали мені належний урок, ваша величність. Але повірте, що я сумлінний учень. Власне, все моє життя — це навчання. Дипломат? Це недавно і не головне для мене. Приваблюй мене історія, її свідчення, пам’ятки людського вміння і генія. Може, задля цього і рвався до Стамбула.