Мабуть, і Роксолана подумала те саме, бо, побачивши султана з лихоманковим блиском у очах, схитнулася йому назустріч, так ніби підставляла під його чіпкі холодні пальці свою ніжну шию.

А він, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав перед нею на коліна, аж вона відступила перелякано, і навіть євнухи, що позалягали в своїх сховищах за вікнами Роксолани, нажахано заплющували очі, щоб не бути свідками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою. Ніхто нічого не бачив, не чув, не знав.

Роксолана дивилася на султана, бачила його жилаву засмаглу шию в широкому комірі халата, чомусь на могла відірвати погляду від однієї жилки, горбатої, мов вершник на коні, що у вічному поквапі біжить, біжить, не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка та стала крихкою — ось-ось зламається, розсиплеться прахом і нарешті зупинить свій вічний біг.

І несподівано їй стало жалко цього старого чоловіка, і щось заплакало в ній, подало голос милосердя й надії. Як зозуля, що кує над ліщиною в сережках.

Захлинаючись од ридань, упала Роксолана назустріч Сулейманові, а він обережно гладив її тепле волосся і глухо бурмотів вірш Румі:

Хіба я не казав тобі, що я — море, А ти риба — хіба я не казав тобі? Хіба я не казав тобі: не ходи в ту пустелю? Твоє чисте море — це я, хіба я не казав тобі?

СЕЛІМ

Дні були переповнені пустими й дріб’язковими церемоніями. Моління в Айя-Софії. Відвідини султаном і султаншею джамії Сулейманіє, яку вже докінчував Коджа Сінан. Малі й великі переїзди султанського двору то в літній палац на Босфорі, то назад до Топкапи. Придворні мали зголошуватися в супровід Сулеймана, тоді султан сам переглядав списки і вибирав лиш тих, кого хотів узяти з собою. І скрізь мала бути з ним Хуррем. Він мовби хотів показати, як високо ставить свою Хасекі, як міцно пов’язані вони обов’язком, любов’ю, майбуттям. Нічого не сталося, нічого не було, все вмерло в таємничій неприступності Топкапи. Цілі хмари дармоїдів, які оточували султана, мали перекопатися в непорушності трону, в сталості почуттів падишаха, в твердості його намірів завжди захищати добре ім’я султанші, яка стала мовби його другою суттю. Була з ним повсюди. Мала виказувати поважність, нудьгувала в час безконечних церемоній, сміялася разом з султаном на відкритих вечерях у Топкапи, які влаштовувано після вечірньої молитви Сулеймана в Айя-Софії. Коли султан приїздив з молитви, двері до залів під куполами відчинялися і всі придворні, аж до євнухів гарему, відштовхуючи один одного, наввипередки бігли до низеньких столиків, щоб зайняти місце та ще й проштовхатися якомога ближче до падишаха. Сулейман з Роксоланою вже сиділи за своїм столиком і не без насмішкуватого вдоволення спостерігали за цією марнотою.

Ті, хто ждав Роксоланиної загибелі, найперші повірили в нове вознесіння султанші і мерщій запобігали її милості, звертаючись до неї з безліччю дріб’язкових прохань, і вона вдовольняла їх, мовби для того, щоб переконатися в своїй силі. І робила це щоразу через султана, випробовуючи його терпіння, до Рустема-паші не звернулася жодного разу, бо зять став бридкий для неї, може, й назавжди.

Щоліта Стамбул задихався без води. З дванадцяти сіл ішла до столиці вода — і все було мало. Коло чешм завжди юрмилися водовози, які постачали воду тим, хто їм платив. Бідноту відтручували і відганяли султанські суйолджі. Воду перепродували, її крали, тихцем відводили в свої сади, в городи, ставили фонтани для пиття, тягли до власних хамамів, нехтуючи законом, за яким для приєднання до головного стамбульського водоводу Кирк-чешме потрібен був дозвіл самого султана. Стамбульські купці поскаржилися Роксолані на великого візира Рустема-пашу, бо той забрав майже всю воду з Бедестану і тайкома провів її в сади свого палацу, який поставив на краю Ат-Мейдану.

Вона пішла до султана і домоглася, щоб той наклав на дамата сто тисяч акча виплати за вкрадену воду.

Стамбул заговорив про справедливість Хасекі.

Два сірійських купці привезли в Стамбул брунатні зернятка, з яких варили напій, що мав барву і гарячий дух тіла чорних невільниць. Зернятка звалися кахве. Сірійці відкрили в Тахтакої кахве-хану, і народ повалив туди валом, так що мулли перелякалися і мерщій кинулися зі скаргою до шейх-уль-іслама. Абусууд видав фетву про заборону нового напою. Сірійці, за порадою мудрих людей, написали скаргу султанші, додавши до скарги торбинку з кахве. Роксолана запросила до себе Сулеймана і почастувала його сірійською кахве.

— Що це? — спитав султан. — Я ніколи не пив такого.

— А хто пив? — засміялася Роксолана.

— Цей напій повертає людині молодість.

— Я рада, що ваша величність так думає. .На жаль, великий муфтій заборонив цей напій.

— Заборонив? Чому ж я нічого не чув і не знаю?

— Вам ніхто не сказав. Шейх-уль-іслам у своїй фетві посилається на коран. Але в корані немає жодного слова про цей напій.

— Як він зветься?

— Кахве?

— Аз чого виготовляється?