Дощем, як слізьми, заливало весь видимий і невидимий світ, і душа її вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана і проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців-лучників. Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині.

Щось темне, велике й жахне — звір піднебесний, мара, паморока — налетіло на неї, насунулося, і голос дощу лунав у її серці як невідшкодована болісна втрата. Нічого й ніколи в житті не бачитимеш кращого й милішого, не зазнаєш уже того, що зазнала колись.

Примари були тут, а позаду все тільки справжнє — лиш простягни руку, а тут омана й несправжність падали під ноги, літали в повітрі, виступали з стін, юрмилися у засмерділих од нечистот вуличках, шастали нечутно, як вовняні клубки, а то проривалися диким нявчанням — чи то кошачим, чи й диявольським. Але дияволами мали бути люди, а нявчали кішки, тисячі кішок по всіх усю-дах, кішок розпещених і розбещених, безкарних і неторканих, бо кішка була улюбленою твариною їхнього пророка.

А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем, за степом, за ріками й лісами? Може, й не за гріхи її власні, яких ще не встигла й назбирати, а за гріхи давно вмерлих, нещасних, проклятих, заблуканих? Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й тепер має лякати сама себе, як робив це батько її у Рогатині. Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого, навіть до дерев і каміння, не визнаючи їх лише за собою самим, бо не міг розрізнити у своїх вчинках грішного й праведного, приречений на постійне сп’яніння коли й не від молитов у церкві Святого духа, то від пива й горілки рогатинських броварників Квасниці, Якубовича й Роздольського.

Мала в своїй крові батькову несамовитість і материн легкий норов. Кублилося усе те в її душі в такому безладі, що навіть суворий її учитель Єронім Скарбський, до якого посилав дочку Гаврило Лісовський у сподіванні чудес од своєї єдиної доньки, не зміг навести в тій душі бодай найменшого ладу, а, навпаки, — ще більше розбурхав усе те, що до часу було приспане, жило тільки в зародку, ще й не прокльовуючись до життя. Жертва темних сил, дочасна мучениця (так ніби для мук людині неодмінно має бути визначений якийсь час!), позбавлена волі, пограбована й обдерта з волі, яку коли ще й зберегла, то хіба що глибоко в серці та в неприборканості своїй. Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка на вулицях Стамбула.

Пережила втрату матері, яку чотири роки тому схопила орда так само, як заполонила тепер її саму, безслідно зник для неї нещасний батько в палаючому Рогатині, пережила власну смерть чи якусь подобу смерті, щоб тепер воскреснути, як на старенькій іконі в батьковій церкві Святого духа, але не в таємничому сяйві святощів, не для поклонінь розкричаних од захвату, одурілих од чуда натовпів, а для існування понурого, майже тваринного. Єдине, що могла, — це в думках повертатися без кінця до рідного Рогатина, до крутих стежок із лоскітливим споришем обабіч, до густого малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорніла серед снігів, а влітку накривала зеленим шатром мало не все обійстя Лісовських. І дім свій бачила з крутих вулиць Стамбула, так ніби стояла перед ним, дім з товстих соснових колод, просторий, з вікнами на високий вільшаник, за яким унизу біжить Львівська дорога, впираючись коло валу під горою у Львівську браму з старим перекидним містком через рів, а в рові буйнощі лопухів, жаби розкошують у вічних дощових калюжах, гаддя намножується така сила, що ось-ось поповзе на Рогатин.

Отець Гаврило Лісовський передрікав для Рогатина кару іншу, так само тяжку, як для біблійних Содома й Гоморри, бо ж після тих двох третім містом, яке бог хотів прибрати з лиця землі, був, на його думку, саме Рогатин, врятований випадково, але кари не позбавлений. Хоч як лякав своїх прихожан п’яненький попик, приношень і пожертвувань на церкву було занадто мало, щоб триматися панотцеві Лісовському серед перших громадян Рогатина, тож на обійсті вічно хрюкали величезні свині, хижі, як лісові вепри, ненажерливі, верескливі. Мама Олександра з ранку до ночі пекла ячні малаї, ламала ще гарячі, колотила в дерев’яних цебрах замішки, носила, надриваючись, до свинюшні тим ненажерливим тварюкам, вони проковтували принесене вмить, гризли цебра, прогризали дошки загорож, простромлювали хижі рила, висолоплювали довгі тонкі рожеві язики, заходилися у несамовитому вискові. Пекла, яким батько лякав усіх довкола, Настася не боялася, щойно стала розуміти слова дорослих людей, бо ж бачила те пекло щодня, жила в ньому разом із своєю нещасною матір’ю.

Свиней Лісовський продавав на славетному Рогатинському ярмарку, куди зганяли тисячі худоби, овець, свиней, кіз, а купувати з’їздився люд з Галича, Львова, Сандомира, з самої Литви і мало не з Києва. Отця Лісовського жартома звав той торговий люд «отцем свинопаственим». Та хіба міг він лякатися якихось там слів, коли сам умів лякати людей словами урочистими, загадковими, темними! Задирав борідку, роздував ніздрі, грозився сухеньким пальчиком, схожим на криву галузку: «Но своемненно паче же рещи не зная сущаго положеннаго разума». Мати не вельми й переймалася своєю каторжною працею. Тоненька й маленька, тягала з печі чорні казани, місила колючі ячники, обпарювала руки по лікті в окропі, та все те з сміхом, у незбагненній радості, з приспівуванням то веселим, то й трохи сумним, як оте: «Ой кувала зозуленька, тепер не чувати; ой де я ся не родила, мушу привикати…» А отець Лісовський усе грозився неминучістю кари для Рогатина й рогатинців, хоч його маленька Лександра й не була рогатинкою, походила з-над Пруту, з села Княж-Двір, де росли незнані рогатинцям тисячолітні тиси, дерева вічні і від того якісь мовби похмурі й нелюдські в своїй міці й красі. А всі діти, мовляв, народжувалися там завжди від заїжджих князів, які, творячи лови в довколишніх пущах, закохувалися у княж-двірських дівчат і полишали по собі солодкі спогади тих короткочасних любощів. Князів уже давно й не було, а спогад зостався, і Лександра, щоб дошкуляти своєму безрідному попикові, звала себе князівною, та й ще дратувала його тим, буцім і Настася не його донька, бо ж за дев’ять місяців до її народження по зимовій пороші наскочив на рогатинські ліси з ловецькою громадою сам король польський Зигмунт і трапилася йому перед очі тоді вона, Лександра княж-двірська, і вподобав її король, і… «Королівна! — радо галасував панотець Лісовський, притискаючи до себе маленьку доньку. — Моя донечка — королівна, прошу я вас! Вона вигойдувалася у мене в срібній колисці, а їздитиме в срібному повозі!» Срібна колиска, по якій пущено трави й квіти, існувала лише в п’яній уяві Гаврила Лісовського, старенька дерев’яна колисочка, що в ній чеберяла колись ніжками Настася, валялася серед мотлоху в темній комірчині, але ж набагато веселіше й легше жити з легендою, надто в такому місті, як Рогатин, що й сам постав з легенди. Розповідалося, ніби колись ще Галицький князь Ярослав Осмомисл полював тут у старезних пущах із дружиною воїнів своїх і коханкою Пасткою Чагровою, жінкою вродливою і дико свавільною. Настка, погнавшись за якоюсь звіриною, заблукала в лісі і, вже не маючи сподівань порятуватися, зненацька помітила велетенського оленя-рогача небаченої вогнистої масті. Олень струснув рогами, тупнув ногою, мовби припрошуючи за собою жінку, поволі побіг лісом у найбільші гущавини, тільки високі роги значили його путь, — і Настка й собі погнала за ним свого коня. Так і вивів той олень її до стійбища Ярославового. Впала вона, заплакана й змучена, в обійми князеві, а олень щез, мов дух святий. На тому місці Ярослав звелів закласти церкву Святого духа, а згодом довкола церкви виникло й місто, яке названо Рогатином на честь того рогатого рятівника-оленя. Може, й доньку свою Лісовський назвав Настусею на спогад про ту далеку Настку, князівську улюбленицю, хоч та Настка мала щастя лише в легенді, а смерть прийняла мученицьку — на вогнищі, в яке кинули її жорстокі галицькі бояри. Ох, який безладний був отець Гаврило! Безтямно любив свою маленьку дружиноньку і прирік її на вічну каторгу з ненажерливими свиньми. Пишався донькою, мріяв навчити її найвищих наук, хоч сам ледве вмів напам’ять прочитати дві молитви і не вмів відрізнити псалтиря від требника; і ладен був навіть відмовитися від батьківства на користь чи не самого короля польського — аби знали, хто виростає у домі панотця Лісовського і в цьому благословенному й проклятому Рогатині! Та й сам Рогатин, як і його безпутний син Гаврило Лісовський, теж стояв над століттями свого походження й існування якиіісь ніби розполовинений: з одного боку, розкішна князівська легенда про чудове врятування заблуканої душі, а з другого — майже содомська легенда про Чортову гору, яка височіє на схід від Рогатина, ніби похмура купа землі, висипана нелюдською силою на рівнині. Бо рогатинці хоч і утворили своє місто довкола церкви Святого духа, але, видно, пам’ятаючи про гріховний зв’язок князя Осмомисла з Насткою розпусною, самі вдалися у ті давні часи до розпусти такої тяжкої, що бог розгнівався, покликав до себе чорта і звелів тому засипати грішне місто землею, щоб і сліду ніякого не зосталося. Чорт набрав повну свою чортячу торбу чорної-пречорної землі й поніс до Рогатина. Чи то він заблукав, чи, може, ледаченький був, але не доніс тої землі до Рогатина, бо саме запіяв когут, нечистий злякався, кинув землю, де був, і щез, А на тім місці виросла Чортова гора. І тепер щовесни дітлашня бігала туди рвати горицвіт весняний, рутницю й синяк червоний, і хоч як уперто переорював стежки Кузь Смикайло, що мав поле під Чортовою горою, але вони протоптувалися знов і знов у тих самих місцях, де були споконвіку, і зрозпачений Кузь, кленучи всю бісівську силу, щоосені пробував виставляти свій грунт на ліцитацію, але ніхто не хотів купувати, бо як же ти купиш, коли воно під самою Чортовою горою!