Гаврило Лісовський був переконаний, що Рогатина не мине його доля. «Чорт не доніс тої гори—бог донесе! —вигукував він на рогатинському ринку. — Кара! Кара!»
У нього були вогнисті коси, вуса й борідка палали полум’ям, шкіра на обличчі й на руках була теж мовби червона, ніби він щойно вискочив з пекла. Настася успадкувала від батька вогнисте волосся, а від матері — сліпучо-білу шкіру, ніжну й шовковисту не тільки на дотик, а й на самий вигляд. Врода материна не перейшла до Настусі, та дівчина тим і не переймалася, бо вже побачила, який клопіт з тою вродою в її маленької матусі. Хоч як виснажувалася Лександра з панотцевими свиньми на продаж, а виходила в ярмаркові дні або на свята на рогатинський ринок, надягнувши білий, розквітчаний гаптуванням сардак, взувши червоні сап’янці, виклавши на високі, аж сорочку рвали, груди кілька низок коралів, то так і липли до неї чоловічі погляди, а хто нахабніший та самовпевненіший, то й відверто залицявся, пропонуючи вшетеченство. Надто набридали писар рогатинський Шосткевич, багатий саф’яник Захаріалович та ще голодраний шляхтич з Підвисокого Бжуховський, драб здоровенний, маслакуватий, із сторч поставленими пусами, з товстезними руками, що висовувалися з обтріпаних рукавів кунтуша, в рудих од старості чоботях, затісних для його гунодзистих лапищ. Лісовський кинувся якось захищати свою жону од настирного шляхтича, але той зневажливо відгорнув нікчемного попика своєю ручищею, кинувши крізь зуби: «Ти, попе, не крутись мені під ногами, бо потопчу!» — «Такий вигляд має бути в диявола, — показуючи на Бжуховського, закричав отець Гаврило до своєї маленької донечки. — Достеменно такий, Настасю! Знай і пам’ятай, моя дитино!»
Аби ж то. Тепер переконалася, що дияволи — тисячоликі. Часто й не знаєш; де вони і які. Бжуховський був занадто простацький чорт. Не вмів ні приховати свого забіяцтва, ні бодай притлумити. Згодом прибув до сандомирського воєводи, старости земель руських, шляхтич Бобовський з жовнірами й став збирати в селах довкола Рогатина податки й довги від хлопів. Наскочили й на Бжуховського, який мав у Підвисокому містечку дім, а грунт уже давно пропив і жив то з полювання, то з грабунку, до якого вдавався не криючись ще з двома чи трьома такими самими відчайдухами, як і сам. Бобовський став домагатися від Бжуховського, щоб той сплатив податок, якого не платив, здається, ніколи й нікому, але то ще й не біда, при цьому шляхтич назвав Бжуховського Бруховським, себто прирівняв його до звичайного хлопа-русина. Цього вже стерпіти Бжуховський не зміг би навіть панові богові. На нічліг Бобовський зупинився у господі на Підвисокому, і, коли вже заснув, туди приїхало ще якихось троє. Челядник Бобовською сказав, що тут ночує сам пан шляхтич. Один з тих, що приїхали, забрав шаблю й канчук Бобовського, вскочив до кімнати, де тон спав, і став бити сонного. «Вставай, скурвин сину!» Вбігли ще двоє, виволокли за чуприну пана шляхтича до передпокою, били обухами, мушкетом його ж власним, відливали водою, знову били. Бжуховський, який теж прибув на розправу, кричав з сіней: «Бийте добре, тільки не рабуйте! Хай знає, який його холоп з Бжуховського!» Тоді один повернувся і вистрілив у голову Бобовському. Обмазали мертвому лице його ж власним лайном, передали господарю майно, нічого не забрали. «Скажи, пане-господарю, що вбили його за те, що пана Бжуховського мав за холопа, а не за шляхтича. Аби всі знали і пам’ятали! »
— Міг би й тебе, неню, отак вбити цей Бжуховський, — перелякано казала Настася своєму батькові, — за мамцю отак і вбив би!
— Мене бог боронить! — випинав груди панотець. — Божа ласка спочиває на праведних, а всіх грішників жде геєна вогненна! Бжуховського ж найперше!
Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох років, як на місто нападали чорні сили, палили його, грабували, вбивали й полонили всіх, хто не встиг порятуватися в лісах. Панотець Лісовський, попри своє вічне сп’яніння й безладне життя, якось щоразу уникав разом із своїми домашніми розгромів, переховувалися у дальньому лісі аж над Гнилою Липою, куди виривалися крізь Львівську браму, бо напасники чомусь завжди вдиралися у місто тільки через брами Бабинецьку або Галицьку. Мама Лександра, мовби застерігаючи свою доньку, наспівувала їй уже й не веселих та безтурботних, а пісень так само страшних, як чужинські напади на їхнє поставлене на розпуттях нещасне місто: «За синім морем, над новим двором, Настася сорочку шиє. Шиє, вишиває і на двір поглядає. Миколайку, братику, що там так синіє? Ци ратаєньки орють, ой ци волики пасуть?» — «Ой Настасю, сестро, не ратаєньки ідуть і не волики пасуть, оно по тебе, Настасю, туроньки ідуть». — «Ой Миколайку, братику, найми же ти кухароньку, а я сховаюся під дев’ятеро дверей, під десятий замок». Наїхали туроньки, стали Настасю шукати… Настасина хустонька, но не Настасина головка; Настасині пацьори, но не Настасина шия; Настасина суконька, но не Настася сама; Настасині панчошки, но не Настасині ножки; Настасині черевички, но не Настасин хід. Стали двері ламати, Настасю добувати; дев’ятеро дверей зламали і Настасю достали…» І плакала мама з цією піснею, мовби передчуваючи долю і свою, і своєї дитини.