Десь у далеких світах жили страхи, мор падав на людей, потрясалася земля. Сам султан турецький Баязид, лякаючись землетрусу, вийшов за мури Царгорода, мешкав у наметі на полі, а в Царгороді три вежі впали, завалився палац Константина Великого, трясло землю у Тракії, Боснії, Далмації і навіть у поблизькій Молдові. Кара на людей, а за що?

Ще зовсім малою була Настася, коли напали на Рогатин волохи. Палили й грабували, як татари і турки, вивезли з Рогатина всі коштовності, аж сам польський король розгнівався і примусив волоського воєводу Стефана повернути награбоване. З-поміж іншого було привезено також усе срібло і всі книги цінні з церкви Святого духа, бо отець Лісовський пам’ятав усе так, що з його слів було споряджено папір, за яким волохи мали повернути вкрадене. А було там три келихи позолочені, три білі, всього келихів вісім, а в них срібла шістнадцять гривень і п’ять і півлута[12], а ще хрести, кадильниці, лампи, офіри різні — на сорок три гривні й тринадцять лутів срібла. Опріч того, євангелій оправних три, служебників оправних три, псалтир і часослов, тріодь цвітна, октоїх та ще чотири книги, назв яких запам’ятати він неспроможен, бо великої мудрості книги. Мав надію, що донька навчиться грамоти, осягне всі відомі й приступні в Рогатині науки і тоді прочитає ті рідкісні книги, які зібралися в його церкві за багато віків.

У священика Івана Теребушка вчилася Настася читати. Теребушкова наука обійшлася Лісовському в цілу свиню. «Свиню цілу поклав на свою Настасю, прошу я вас!» — гукав отець Гаврило. Він плакав від розчулення, дивлячись на свою тепер уже вчену дитину. «Малжонка моя вірно-милая уродила мені зі мною сплоджену дочку панну Настасю першу в городі моїм, котра во всім гілі своїм, тако в лиці, яко і в знаках, котрі в мене є, притрафила й уродила». Але ж у п’яних хвастощах, топчучи власну гідність, уперто величав доньку королівною, а чи ж досить для «королівни» тої мізерної науки, почерпнутої у Теребушка? Ще б мала набратися і добрих звичаїв та наук високих, а дати все це в Рогатині міг єдино тільки вікарій Єронім Скарбський. Коли ж отець Гаврило поткнувся до вікарія, той заломив ціну вже не в одну свиню, а в цілих шість. «Шість свинок за науку його латинську, — потрясав маленькими кулачками отець Лісовський. — За язик слов’янський свиню одну, а за латину аж шість? А язик же слов’янський правдою божою основан, збудован і огорожен єсть, у латинськім же тільки лжа, поганська хитрість і фарисейство сидить, почиває і обпадає!» Але хто ж ще в Рогатині міг похвалитися тим, що поклав на всю науку для своєї дитини одну, а тоді аж шість свиней вгодованих? І чи вберігся б од спокуси вихвалятися згодом, протягом цілого свого життя, отець Гаврило Лісовський? Та й виправдання було під рукою. Бо хіба ж проживеш із самим часословцем? Без латини плати вини — не збагнеш ні судді, ні стряпчого, ні ума, ні посла. І Настася стала ходити до садиби вікарія Скарбського. Він приголомшив малу дівчину огромом своїх знань, суворістю розуму. Його небуденність вражала. Зодягався, як ніхто, високий, тонкошиїй, з сумними темними очима, з приглухлим голосом, байдужий до втіх, далекий від дріб’язку й метушняви, він вразив Настасю у саме серце, і вона закохалася не так, як досі закохувалася у шмаркатих хлопців, з якими босоніж гасала то на Чортову гору, то до батькової церкви розглядати химерні старезні ікони з бородатими святими. Мидзата Урсуля, донька снісаря Блазея Зебриновича, довідавшись про її закоханість, безжально висміяла подругу:

— Таж той Скарбський ні до чого не вдатен!

— Як то? — обурилася Настася.

— Ще й голомордий!

— Сама голоморда.

— А бачиш, як він ходить? Чи міг би хоч од татар утекти?

— Чому б мав утікати? Він ні від кого не втікатиме!

— То де ж він буде?

— А тут і буде!

— То б я подивилася!

— Подивишся, копи хоч.

І немов накликали своїми нерозважливими розмовами тяжке лихо. Писав літописець про той рік: «Татар сорок тисяч з чотирма цариками до Русі вторгнули і положилися недалеко Бузьська кошем, а загони по всіх сторонах розпустили, палячи, в’яжучи, стинаючи, в неволю беручи, і більш ніж шістдесят тисяч люду тогди забрали в неволю, кроме дітей, а старих окрутне стинали і, на миль сорок волості вздолж і вшир огнем і мечем завоювавши, додому вернулися в цілості».

Вхопили татари і Настасину маму, згинула вона навіки, а вікарій Скарбський утік найперший і найпрудкіше, бо мав завжди пару коней, готових до запрягу, і людей вірних, які казали, звідки налітає орда. Отець Лісовський виїздив із Рогатина хрестити дітей на селах. Там і порятувався. А Настасю з мамою наліт застав на обійсті. Мама лиш встигла штовхнути малу до сажа із свиньми. «Дитино моя, рятуйся!» А тоді темний тупіт, гелготнява, свист стріл, свині металися, гинучи, спливаючи в крові, валилися тяжко на дівчину — і темний тупіт, потемніло все, лиш мамин крик, і знов тупіт, і їдкий сморід кінського поту, а вона задихалася серед калюж крові — своєї власної чи побитих тварин? Батько прибіг аж уночі. Упав на коліна. Плакав, і молився, і проклинав. Зосталася без мами, порятована мамою. Темнощі поселилися у Настасиній душі від того дня, і хоч сміх знову пробивався назовні згодом, але вже був не такий безжурний і безтурботний.