до вечора на тiй стiнцi, бiля якої лежав поранений, не лишилося жодної крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до вологої землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, вiн їв би її, якби з неї можна було витягти бодай грам води.

Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й палає на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi.

На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка каламутної, перемiшаної з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i напився.

Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi, бiля чумацької могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як важко буде твоєму синовi, твоїй дитинi?

В день народження п’ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.

Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться їсти. Голод усi цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й беззвучно плямкав своїми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, їх нiщо тепер не могло стримати. Якби в Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в кишенi! Якась крихта!

Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрiєве тiло лежати в землi.

Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос. Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними ребрами?

Вiн пив воду й думав. Інколи його свiдомiсть затуманювалась, якась червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.

Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтуватої води i став переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав, слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з пiдлоги й висипав її на призьбу бiля своєї голови. Можна було подумати, що Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i висипав на призьбу новi й новi порцiї землi. Робота дала йому змогу на деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в Андрiя з’явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрiєвого узголiв’я стала пiсля цього зростати помiтно швидше.

Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того бiгуна, який перед фiнiшем перестає дихати i летить уперед з порожнiми грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витримає й розлетиться на шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надихається досхочу, там дасть спочинок своєму змученому серцю.

Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. Єгипетськi пiрамiди поряд з отiєю купкою землi, що вiн нагорнув її за день, могли б видатися мiзерними мурав’їними спорудами. Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнутої Андрiєм Коваленком землi судилося затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.

Бо Андрiй копав землю, вмираючи.

Але копав вiн її якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно готувався до неї. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат (хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко, бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав її в кишеню, i тому простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн звiвся над отвором, над усiєю землею, прикрашеною квiтами й зеленими травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав грудьми на м’яку траву.

Немає нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу, ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до теплої рiдної землi, занурившись обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було жодного патрона.