Тут, знаю, злякаєшся і скажеш, як учні Христу, коли він їм сказав, що важко увійти багатим у царство небесне. Тоді відказали учні з жахом: "Коли воно так, як кажеш, господи, то хто може бути спасенний?" І знову спитали: "Чи всі влади й царі, ті, що були і ті, що хочуть бути, загинули й загинуть?" ²⁷. На це тобі коротко відповім і той вузлик швидко розв’яжу. Істинно тобі кажу, що мало їх і спаслося, і спасеться, і їх усіх ми mожемо перечислити, хто задля спасіння в тому житті виснажив богобійно свій вік і плоди християнства в собі показав, а інші всі по-поганському, по-тиранському, по-мучительському безчесно жили. загинули й залишили на вічну ганьбу та зневагу пам’ять лихих своїх справ, а благочестиві царі і в небесах, і на землі дотепер прославляються богохвальними вустами.

Що ж це таке плід влади і чим вона могла б спастися? Знай про це!

По-перше: смирення — розуміючи так про себе, що годі гордитися, адже має бути питаний і катований, коли б не владнав добре й достойно все йому довірене згідно з божою волею, як добрий і вірний шафар [шарфар = управитель] свого пана.

По-друге: приниження й упослідження — розуміючи так про себе: хоч і високо сидить і вище за всіх дивиться, але з низькими він однаково земля й порох і так само, або й гірше, у гробі від черви той труп постраждає.

По-третє: нехвальство — міркуючи так про себе, що немає чим хвалитися, коли довічно не пробуває і швидко міняється, а, зрештою, зникає й гине.

По-четверте: милість, щедрість, обичайність і добродійність — носячи подобу сонячного круга, всім своє нутро до любові відкривати і досвідчувати своїм оком загальні нестачі й потреби, освітлювати, дозирати і ті потреби задовольняти.

По-п’яте: благоговіння, тобто чесність, боязнь і сором утримувати й мати їх завжди у собі до бога та святих. Це значить молити, просити, припадати, славити, утішати, шанувати, величати і хвалити христоносців, бо взяли собі скорбну путь і в слід божий пішли. І це йому треба чинити для того, щоб були в нього поспішники до ласки божої, чого сам знайти не може через забаву владою та урядуванням, яке чинить у мирі.

Отаким обичаєм може спастися такий володар, король чи князь, приклавши до доброго життя суд і правду і то не з огляду на свою мирську добродійність, а на тих сіромах сподіваючись і маючи певну надію: котрі ходять з хвостами халтурними, в одежі мішком пошитій, з ремінним поясищем і які носять нечищені черевичища — саме вони схилять милість божу через молитви на прощення гріхів такому господарю чи князю, коли через необережність мирської забави, як людина, согрішить. Так ото чинили й перші благочестиві християнські царі (знаходимо про це в церковних історіях), ходили вони пішо в пустиню і там, у тих, хто в Христі любо жив, просили вдатися до бога із своєю покорою, щоб дав їм поміч і посприяв, причащалися там із ними сухим хлібом, ще й за звичаєм хвалили те пригощення та пошанування, кажучи: "Ніколи ще,— казали,— царська вельми вигадлива трапеза так мене не усолоджувала і не давала такого любовного наситку, як твій сухий хліб і те зіллячко, чесний отче!" — і отак, благословення взявши і прийнявши од них ласку, повертались у свої палати з миром і царство (за божим сприянням) мирно й добре уладновували, і спасіння діставали. А нині поміж ляхів руські князі всі поєретичилися і від істинної християнської віри відступилися, ще й на божий слід ганьбу наводять і нарікають, іночий чин лають, висміюють, лихословлять, брешуть, наклепи зводять, судять, гудять, безчестять і доконечно ненавидять, а сподіваються ще й спастися, чинячи таку плодоносність.

Не сподівайтеся, не надійтеся на спасіння, коли до тик клобуків з любов’ю не повернетесь. Я вас упевняю і таємницю ту вам відкриваю: коли б не було поміж вас отих каптуроносців, уже б ви давно погинули, уже б цю владу давно втратили, уже б і той декрет, мовлений Христом до іудеїв ("Ось вам дім залишається порожній для вас" ²⁸), видався б і щодо вас! Але ті клобучники вас перед богом заступають, отож милість божа терпить безбожність вашу, чекаючи, щоб навернулися ви до покаяння, тоді увійдете у перший чин благочестя, а коли б тих клобучників поміж вас не було і коли їх не буде,— затямте, міркуючи! — то щезнете ви, як слина, і в запустіння прийдете! А коли не віриш моєму слову, дивлячись наперед, озирнися позад себе, що сталося в недавно минулих часах, і віруй! Чи не запустів дім Слуцьких ²⁹, коли в хитрого папу повірили, а від руської простоти відкинулися? Воістину запустів. І покоління благочестивого роду там уже немає!

Скажеш ти: "А інші?" І ще те слово мовиш через недомисел: "А чи не щастить латині, чи не шанцюється [шанцюватися = укріплюватися, окопуватися; шанці = земляні укріплення, окопи] вона в славі, в силі, в розширенні машкарного і комедійського богослужіння, розтягненого й примноженого чотирирогими ісусоогудниками?" Признаю я тобі, що так воно і є. Але потерпи, той хитрозв’язаний вузлик розв’яжу тобі радою божою. Не будь ласий: скоро побачивши цяцьку, запрагнути її, бо вона тебе зрадить, як Адама. Розсуди-бо спершу, чи на пожиток вона тобі, для життя, а чи на пакость і смерть? Щастить папі? Але чи не помре? Чи папа не вмирає з того щастя? Як гадаєш? Але відаю, і ти це знаєш, що й папа вмирає так само, як і той, котрий щастя не має, ще й гірше. А чому гірше? Тому, що за Давидом: "Зло безбожному смерть заподіє"  ³⁰. А безбожний той, котрий мирського щастя наївся, від якого мусить розірватися й нагло здохнути. Ось чому зло люту смерть заподіє. А коли щасливий люто помирає, де ж його щастя? Чи з ним пішло, чи тут іншим на принаду залишилося? Знаємо всі, що тут у нас, живих, залишилося. А коли з ним не пішло оте окаянне щастя, то негоже його й тим іменем називати, а годилося б його називати душогубцем. А чому? Тому, що людей смертю лютою вбиває і у смерть вічну на муку відсилає. Як віддалося тому щасливому багатієві, котрий злидаря Лазаря, що лежав біля його воріт, не добачав? ³¹ Коли ж був од тих веселощів та тріумфу радощів мирських забраний, то відразу в пеклі опинився, а там відразу у вогонь кинений був і почав просити краплі води, щоб не палилося так його сите, ласолюбне, винолюбне, багатопитне нутро. Та не дістав води, бо щастя із собою зі світу не зміг потягти, а змушений був, радий-нерадий, залишити його у світі. Щастилося і Стефанові, польському королеві ³², але чи не вмер? Чи, може, з собою потягнув Польське королівство? Чи не видно усім, що тут усе ділим залишив, а сам у земляні надра запроваджений? Щаститься нині й латині, але чи не помруть? А коли помруть, то де їхнє щастя, де їхня слава, де їхня пам’ять? Чи не погине із шумом і погинула? І чим прославився Костянтин Острозький, котрий простоту християнську відкинув ³³, а мирську хитрість папської віри, як принадну цяцьку, ухопив? Чи не щез скоро і не пропав? А чому плоду по собі не залишив? Тому, що християнство стратив. Потерпи, поки не помруть інші, потерпи, а не ласся на початок того щастя. Чому терпить бог латину, таємниці тієї не знаєш, але русі не терпить і руських зрадників викорінює? Чому зваблюєшся на щастя, яке убиває? Ласся на боже благословення, яке оживляє! Не кажу тобі, щоб не мав нічого житейського. Май, але від благословення божого, як Авраам ³⁴, а не від брехні й підступності, а не від махлярства й прокурації [прокурації = судові справи], як папісти. Тому боже благословення лежить на православних християнських домах, а щастя цього світу панує у звабних вірах цього світу, а хто з християнського роду прагне його, той із домом викорінюється, А чому? Тому, що від божого благословення відступає, віру в бога тратить і позбувається надії в бозі, на мирське ж щастя очі витріщає і, бачачи ту принадну цяцьку, ласиться й обома руками серця й помислу хапає оту трутизну; мов Адам, красний на позір і добрий на смак овоч того щастя з’їдає, а, наситившись, отруюється, нагло здихає і відпадає від ласки божої, як нині, так і навік. Чи не ліпше від божого благословення хоч і мало чого мати, але з богом завжди бути, аніж мирським щастям збагатитися і від бога тут, у світі, і по смерті вічно відлучитися? Благословенний Авраам під дубом жив, тоді як навколо існували щастя мирського повні царства, багаті на скарби, на війська і числом людності, із замками та золотом приоздобленими палацами. Але Авраам ліпший від усіх, щасливіший був, і своїм малим, од бога йому даним, багатший од усіх незліченних царських скарбів. А чому? Тому, що богу вгодив. Оті щастя царств, чи ті, що заживали їх, щезли, пропали, а він і нині у пам’яті живе. Чом же ласишся на папське щастя, а не ласишся на боже благословення? Хіба мало було багатих і славних, щастя мирського в країні Авсітідстей? Але людини не було, тільки Йов; але богові угодника божого не було, тільки він. Чом же ласишся на щастя, не від бога дане. а не ласишся на благословення боже, котре сходить від бога на достойних? Хіба мало було багатих і славних, щастя мирського в Ніневгії-місті, але Товіїв ³⁵ не було, тільки один, але боговгодника не було, тільки він! Чому ж тебе страшать царства, слава і сила навколишніх, коли вони безбожні? Чому жахаєшся, коли бог з тобою? Чому тривожишся, коли з нами господь сил? Із нами бог, із східними! Тямте, народи, і ти, прегорда латино, і покоряйся, бо з нами бог! Хоч, може, гордістю й переважите, від трисущного божества будете переможені, бо з нами бог; а коли якусь раду радите, розорить її господь, бо з нами бог; а коли яке слово мовите, не буде пробувати у вас, бо із нами бог!