А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила ґвалтувати, гордо величати себе робітництвом, яка так накидалася на всіх «дармоїдів», «експлуататорів», «паразитів», де вона? Ні одного машиніста, ні одного грубника, не кажучи вже про інші фахи. Троє залізничних вищих інженерів зареєструвалося й шестеро урядовців! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, воліє бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогні, під кулями, ангж стати до праці.  Вона воліє в бруді, в смороді, в холоді, в нечисті жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, аніж вернутись до людського життя.

Вони озброюються? Вони пересуваються до льохів у долішні поверхи, закопуються в нори й щілини, підлі паразити? Добре, хай ховаються! Навіки вони себе там поховають!

Принц Георг час од часу дає наказ у телефон. І тоді над Берліном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грізну обіцянку.

Але нагади не посувають «паразитів» до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканці їх. Глухо позабивані вікна й двері будинків, ні одно людське обличчя не визирає вже з них.

З полудня граф Елленберг їде із звідомленням до принцеси Елізи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього відомості. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре А та наволоч у домі що робить, усі ті техніки, шевці, малярі, хіміки й тому подібна гидь? Ніяких агресивних намірів?

Граф Елленберг поштиво, м’яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтікала. Кривий доктор працює в себе в лабораторії й нікуди не виходить. Усі ждуть.

— Добре. Діждуться. Цієї ночі вони матимуть.

— А що ж робити, ваша світлосте, із зібраними? Біля двох тисяч людей уже зібралося в райхстазі.

І принц Георг, і Найвища Рада мовчать: вони самі тільки про це й думають. Що робити з цими людьми, які нічого не вміють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчідати. Смішно навіть уявити собі цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рішуче пропонує: розпустити аібраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай ідуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечікують. Тільки щоб узяли з собою посвідку, що вони — «Друзі Ладу».

І зареєстровані так само поодинці, по двоє й цілими групами поспіхом виходять із райхстагу, ховають посвідки й поспішають додому зайняти краще місце в льохах.

А Найвища Рада нікуди не виходить — вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.

* * *

Вечір тихо, помалу спускає темно-сіру завісу ночі над затихлим райхстагом. По каналах міста вільно гасає вечірній вітер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлін. І цієї ночі ніде не видно навіть тих крихітних первісних вогників, що раніше блимали де-не-де у вікнах.

Грізна тиша Зловісний виск вітру, шакалячий, самотній, зловтішний.

Знає він, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєііміж кучугурами кам’яниць, нишпорить, б’є хвостом по шибках, жадно скавулить.

І раптом зіщулюється й притихає. Густу запону ночі громом розпанахує вибух. За ним другий, третій, четвертий. Вітер скажено, несамовито женеться, спішить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухів гуркоті.

Чорна сажа ночі здригуеться—вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум’яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани іскор, віяла сяйв. З-під розідраних, розпанаханих полів ночі виступають уже контури башт, палаців, шпилів, закривавлених пожежами, тріпотливих, миготливих.

Гуркіт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам’яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячі коробочки В гуркоті зливається виск вітру, виття собак, рідкі зойки людей, тріск і гук падаючих стін, і плямкання полум’я, і лускання шибок, і ляскіт заліза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлін іпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум’я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямі.

Канали вулиць уже ясні, вже теплі, вже нагріті, як ніколи. Обхопивши голови порозчепірюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, від завалу мурів, від страхіття видовища, кудись божевільне женуться вигнані, викинуті люди. їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають і більше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вікон і, деручи склом лице й руки, лізуть у дірки.

А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б’ють у груди старий Берлін. Густа масна сажа ночі безупинно хилитається подертим лахміттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. І вмить гуркіт провалюється в сажу ночі й зникає. І настає страшна, страшніша за гуркіт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залізобетоновими кістками, сласно мугиче виттям вітру  й собак І хто знає, що в череві в неї, які нерозірвані гуркоти, які ще ляскоти вибухів роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.