Труда вириває руку. Мільйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралі? О, ті, напевно так думають. Але чи так думають мільйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали — це ще невідомо. Ой-ой, це ще невідомо. Вони ще покажуть цим «Друзям Рабства»!

— Не покажуть, дитинко. Нічого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посміхається.

— Чому??

— Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волі. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що «Друзі Ладу» мають і силу, і зброю, і сильну волю.

Труда загонисто, по-хлоп’ячому, так по-свойому стріпує кучерями.

— Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мільйони. Тільки не з покорою, а з чимсь іншим. І раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша річ. Ну, мені ніколи. Я мушу спішити. Дякую за поміч, я сама зав’яжу черевики. Прощайте, Душнере.

Недошнурована ніжка стає на стілець. Чорно-синя голівка нахиляється, і дві смугляві ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срібну голову. Ну, що ж, чи буде він із «ними», чи ні — вони зроблять і без його помочі те, що неминуче має бути. Але чого варті всі повернуті розкоші людського життя, коли він не матиме право стати на коліна перед цією невміло, недобре обмотаною шнурками ніжкою? Навіщо вони тоді йому?

Душнер тихенько підходить, стає на коліна й м’яко відсуває невмілі сердиті ручки.

— Ні, ні, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу — пустіть.

— Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. І голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовірне личко з темно-синьою сережкою на щоці.

— Правда?!

— Ну, а з ким же мені бути?

— Але ж нас будуть розстрілювати?

— І ми будемо розстрілювати.

Маленькі смугляві, такі рідно-знайомі ручки раптом прожогом хапають його за лице між долоні, сильно, солодко труть, мнуть і підтягають до вишневих, теплих і бурних уст.

— Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав’язуйте! Як-небудь, все одно. Тільки швидше. Нас уже чекають унизу.

їх зовсім не чекають унизу. Там просто переплутаний ґвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тіле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв’язків? Як знайти тепер кого-небудь, коли всі порозлазились із своїх колишніх помешкань. Повне ж, цілковите, ганебне, злочинне безсилля, безпорадність. Дійсно, тепер їх усіх можна гнати на каторгу, розстрілювати, палити живими — і вони нічого не можуть проти того зробити. Єдине, дійсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпіндлер, і сидіти, як миші. Чи не ганьба ж?!

Чорно-срібний лицар сідає в куточку й мовчки дивиться собі під ноги. Так, і порозстрілюють, і поженуть, бо це — конечність і неминучість. І льохи не поможуть, і з льохів повиганяють, повикурюють.

* * *

Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завісу ночі. Сувора холодна тиша сірими м’якими лапами хазяйновито бродить і шелестить по мертвопорожніх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилі життя.

Завісу розсунено до самого неба, сіро-жовтого, недоброго, зловісного.

В найдальшій кімнаті райхстагу біля залізної грубки й купи дров у повному складі засідає Найвища Рада «Друзів Ладу». Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штіфель, граф Шванебах і генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга — і Берлін буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.

Але такого знаку не доведеться робити. Ні-ні, не доведеться. І Штіфель, і Шванебах, і Елленберг — уся Рада в цьому певна. Берлін масою посуне до райхстагу. Відозву так приймали, з такими вигуками прихильності, що не може бути ніякого сумніву.

В кулуарах, залах і кімнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Віддано й охоче мерзнуть біля наготовлених столів реєстратори — хутко буде тепло! Зараз прийдуть ті, що опалять увесь Берлін, усю Німеччину, весь світ.

І вони дійсно починають сходитись. По одному, по двоє,, цілими групами. Вони радісно вітають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожні холодні кулуари. Це все «Друзі Ладу», нові батальйони праці, відродження життя!

Граф Елленберг, щільно застебнувши кожушинку, без пере-станку бігає нечутними, м’якими кроками від одної реєстраційної кімнати до другої, нахиляється до листів, читає, робить нотаточки й поспішає до Ради. Там він поштиво, обережно, м’яким голосом доповідає принцові Георгові й Найвищій Раді свої нотатки й знову біжить у кулуари.

Але дедалі більше й більше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сіро-сталеві очі гнівно деруть на шматки реєстраційні цифри, акуратно списані на довгих папірцях. Записано вже більше за тисячу. Але що з того? Серед них тільки десятків два позначено: «Стан і професія — робітник». Решта ж: князі, графи, банкіри, купці, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. І то переважно якраз відомі, знамениті, шановані всім світом імена: старовинні аристократичні роди, нащадки монархів і сучасні королі індустрії, фінансів, науки, мистецтва. Навіть служителі бога зареєстровані. Всі ці люди, старші й молодші, чоловіки й жінки, жертвуючи собою, відгукнулися на заклик, усі з’явилися рятувати людство від загибелі. Люди цілком незвичні до фізичної роботи, люди вищої інтелектуальної праді, аристократи духу, вибрані натури, генії краси, життя й знання, — ні люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навіть жінки, навіть пещені віками представниці ніжного полу, знамениті красуні, геніальні артистки, співачки, володарки сердець мільйонів людей, і ті з’явилися, і ті готові взяти лопати в свої лілейні руки й копати вутіль. Ніхто з цих людей не злякався праці для врятування людства. Тільки вони виявляють себе людьми.