Решта простягнеться на східцях трону.
* * *
Білі кошлаті мухи легко й нечутне обсідають трупи Берліна. Вітер роями жене їх недогорииіми вулицями, білим холодним пластиром заліплює чорні рани, обмотує ватою кістяки порозбиваних башт і будинків.
Нечутними холодними роями сідають мухи на минуле й заліплюють вогнево-криваві навісні рани м’яким товстим пластиром.
Лежить Макс на кацапі, гидливо й невідривно мружачі оті в засмальцьований томик. Снить ніколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норі перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить віясті очіі, потім усуває голову в вору й знову лежить у сні.
В лабораторії на підлокітнику й на підлозі біля вікон голчастий срібний іней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна — холодно, неприємно. Чужі, непривітні, колючі машини також сплять. Та доктор Рудольф і не торкається. Іноді тільки зайде до робітні, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросі й тихенько шкандибає собі назад.
Нема часу йому сидіти в холодній, мерзлій, чужій лабораторії. Треба знову воаити дрова з лісу. Потім пиляти їх, потім колоти, потім розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гніздо. На три кімнати треба щодня лаливо готувати. Старому графові з графинею (в одній кімнаті живуть, тоді розкошувати — до окремій кімнаті мати,). Батькові і матері на одну кімнату та принцесі Елізі на одну. Та ще ж часом і свою спальню треба коли-не-коли протопити, огріти свої нори.
Від Макса помочі ніякої — що йому до якихось там графів і принцес. Хай собі самі рубають. Старі? Так хай помирають. Хорі, ранені? Так хай іздихають. Кому вони потрібні? І йому самому ніякого тепла не треба — не замерзне дід перинами, а як і замерзне — кому від того біда?
Та й батькові, власне, ніякого тепла не треба. Підупав старий. Після тої ночі якось раптом, одразу підупав, ослаб, знесилів, наче вклав у ту ніч усю рештку своїх сил, надій і віри. Також цілими днями сидить закутаний у кожух у фотелі, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, і дивиться або в Євангеліє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снігом вулицю. Чисту-чисту, без ніякісінького сліду коліс, з ріденькими запорошеними ямками від чиїхось ніг. Наче в полі стоїть дім, наче в сніговій безлюдній пустелі. І Євангеліє тепер — снігова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що і в Макса, і так само, як Макс, гидливо й непорозуміло, застигло мружаться очі батькові.
Доктор Рудольф не говорить із батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках із кімнати.
Та й з графами невеликі розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмішкою сиві стріхи. Сидить, як батько, перед вікном у кожусі, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срібно-іскристий порох, що ним грається вітер. Але зовсім уже мовчки, зовсім безшумно носить дрова доктор Рудольф до кімнати принцеси Елізи. Батько часом із матір’ю при ньому заговорить, іноді гляне на доктора Рудольфа, буркне: «Навіщо такі великі оберемки носиш—підірватись хочеш?» Старий граф часом привітається, спитає, скільки ступенів морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.
А тут ніколи ні одного слова, ні одного звуку, ні одного погляду. Коло вікна із шитвом чи коло столу за якимсь писанням — чорна постать із червоним полум’ям волосся. І переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбільше — профілем, змарнілим, кістяним, скупчено суворим.
Пані Штор майже щоразу ніжно гладить доктора Рудольфа іпо плечах, ніжно й винувато — він не повинен сердитись на принцесу за її таку поведінку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тільки сказати йому не може. Треба зрозуміти її і простити. Вона стільки втеряла від Сонячної машини. А тут іще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде він що-небудь у себе вдома для гнізда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гніздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити — і раптом удерлись божевільні люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведінку, а пожаліти бідну: днями й ночами вона не спить — все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бідненькій червоні, шорсткі, грубі — куди там про манікюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дівчина! Інша на її місці вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у відчай. А вона тільки мовчить. Мовчить і все робить. І не можна, ой, не можна їй нічого навіть сказати, не те що помогти, все сама, ніякої помочі, ніякого привілею. От тільки хіба що дров самій нет сил пиляти й носити.
Доктор Рудольф слухає мовчки, тільки одверті голі хлоп’ячі очі його все дивляться в підлогу — не сміють глянути в материні очі, бо злякаються материні очі, зустрівшися з ними. Так і виходить із кімнати, спустивши очі додолу. Але так само й до кімнати принцеси Елізи входить, не підводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, і в кімнаті стоїть така тиша, що чути, як надворі цвірінькають горобці.