Тоді Душнер зупиняється, зітхає, й читає знову від самого початку до останньої літери таку несподівано радісну, таку блаженно рішучу, таку святогрізну обітницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотні пар очей по грізних рядках екрана.

Нарешті! О ні, людство недурно тисячоліття шкребло з себе шерсть звіра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем і смертю воно готове ізшкребти нарослу шерсть.

— Слава «Друзям Ладу»!

— Хай живуть «Друзі Ладу»!

Істинно: слава дійсним людям! Хай живуть люди, сміливі, геройські, жорстокі, люблячі люди!

І смерть оброслим шерстю тупим тваринам!

Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотніми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, із запалом, із блиском очей, із дзвоном у голосі, перекидаючись, в’яжучись нитками голосів. Назустріч нові юрби, напружені, нетерпляче-цікаві, незвичайні, стривожені, обнадієні, злякані, врадувані. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребінь терору почне розчісувати вашу понарослу шерсть, люди, істоти, як пожене вас у купіль, у тепло, у світло?

У віллі двері навстіж розчинені. Розуміється, як же інакше: кінець звірячому життю. В залі внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечі Гана. Сонний Макс прокинувся. Цілком зрозуміло.

Але Труди немає. Немає ні темно-синього берета, ні чорно-синіх кучерів.

Душнер вилітає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплі черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутані шнурки.

— Ах, де ви там одстали? Ідіть швидше сюди. Поможіть. Тільки, ради бога, Душнерчику, сьогодні без «богослужіння», а швиденько, раз-два.

Душнер і сам розуміє, що сьогодні треба без «богослужіння» одягти ці два маленькі точені божки, що так непокій-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.

— Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нічого, нічого. Душіть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Ні!

Смішна дитинка — де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.

— Знаю.

— Правда, знаєте?! А де? Де?

— У них, розуміється.

— У кого в «них»?

— У «Друзів Ладу».

Недошнуроваяа ніжка нетерпляче відсовується вбік.

— Ах, без жартів, Душнере: де?

Душнер ловить за шнурки ніжку, загнуздує її й підводить заросле пукатооке, серйозне лице.

— Їй-богу, не жартую. Тільки в «Друзів Ладу». Вони захопили, очевидно, всі склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усім бажаючим.

Труда вепорозуміло, мовчки дивиться в цілком серйозне, без найменшої посмішки лице з такими хорошими, відданими, розумними, підкуреними баньками пукатих очей.

— Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!

Тепер Душнер мовчки неворозуміло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. «Вони»?! «Нам»?!

— Ну, розуміється!

Обоє починають розуміти. Недоаінурована нога помалу, але рішуче й твердо визволяється з обіймів рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.

— Цебто ви думаєте, Душнере, що я — з ними?! Правда?!

— Мені здається, що всякій людині з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.

Душнер тихенько підводиться й акуратно струшує порох із колін. А очі сумно, ніжно не відриваються від хмурих темяо-бронзових очей.

— «Людське життя»? Цебто повернути знову ваші гроші, знову купування жінок, любовниць, льокаїв, рабів?

— Навіщо неодмінно це?

— Знову повернути ваших усіх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподілити на чистих, пристойних і непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судів, кар? Правда?

— Дитинко, навіщо ж…

— Знову одних під землю, на каторгу, на роботу, а другим — вічне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, гріхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?

— Дитинко! Ви ж не хочете мене…

— Ага чудесно! О, в такому разі чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собі до своїх «Друзів Ладу». Друзі Рабства, а не Ладу! От хто вони! І ви — раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договір зірваний. Прошу!

Душнер не рухається ні в тому напрямку, що йому показує гнівно витягнений пальчик (який іще сьогодні цілували його уста), ні в якому другому. Він стоїть, похиливши голову, приплющивши очі, як стоїть людина серед дороги, перечікуючи колючий вихор, що несподівано зірвався назустріч.

— Трудо, дозвольте ж мені хоч вияснити. Ви не…

— Тут нема чого виясняти. І часу нема. Тут все ясно. Ви хочете відібрати Сонячну машину в людей чи ні? Хочете розстрілювати мене, Макса, всю комуну, всіх таких, як ми, чи ні? Кажіть! Чи хочете боронити нас і себе від насильників?

Душнер обережно ловить одну з ручок і тоді відповідає, тоді можна трошки розплющити очі в цьому вихорі. Ні рабства, ні всіх злочинств і страждань старого світу він не хоче повертати. Нікого розстрілювати він не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всі задовольняються таким існуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Він цілком визнє всі добрі наміри її прихильників і друзів, він сам, як їй ж!е відомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надій, які люди поклали на неї. І, напевно, мільйони людей тепер уже розчарувались у ній, налякались і хочуть повернути старе життя, навіть із його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектів, але багато і радощів. Тут багато дефектів і радощів дуже-дуже мало. Який же сенс свідомо брати менше, коли можна взяти більше? Мільйони людей, напевно, так само думають.