Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторові Рудольфові. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозуміле. Абсолютно незрозуміле. Хіба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра — всю тобі землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всі — кваші, слабодухі макухи — ммее… тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадійно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тіле: цілими днями на полюванні, стріляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмінно з ним ходитиме на полювання, от тільки напиляє з доктором Руді багато дров.
І пиляє. Старанно, серйозно, тісно стуливши милі губки, тримає обома руками держальце пилки й з усієї сили тягає туди й сюди. Матово-смугляві щічки темніють рум’янцем, очі бризкають блискучою бронзою, з-під темно-синього хлоп’ячого берета весело, бадьоро теліпаються чорно-сині кучері по плечах. Чудесно!
А потім бере в жмені сипкого, голчастого, колючого снігу, і по-хлоп’ячому вихиляючи плечима, рішуче біжить до старої засипаної снігом оранжереї. Там у норі з перин лежить макуха з віястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годі лежати! Що за тюхтійство таке! Раз, два! Ні? Ну, так от!
І в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий сніг. Тюхтій сердиться, витрушує, обурюється, відвертається лицем до стіни й бере в руки детективний роман.
— Фе! Сором! Скандал! Ну, справді, як же не сором? Правда, Руді? Ну, милий Руді, це ж просто незрозуміле: лежить, як ведмідь у барлозі. Вам треба знову «Друзів Ладу», щоб підняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собі уявити, Руді. все дівчата, жінки й зовсім-зовсім молоді хлопці. Мужчини ж усі отак само лежать, як Макс. Що це значить, Руді?
Руді не знає. Так, правда, лежать колишні владики, господарі життя, лежать випотрошені, обвислі, як порожні торби, а жінки штопають, шиють, перуть, ніжно гладять їх по головах, вибачливо потішають, жартівливо термосять їх снігом, соромлять. Так, це правда, а чому так — не знає доктор Руді. От і сам він ліг би в свою нору, ліг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очі, дихав би теплом свого власного тіла — і хай замітає, заносить снігом. Хай днями й ночами сумує собі десь там за своїм коханим червоне полум’я волосся. Лежати б собі в замотку, без руху, без суму, без усякого полум’я.
А чому ні Труда, ні мама, ні графиня, ні принцеса, ні жінка техніка, ні дівчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокійно, так упевнено, так весело по мертвій землі, чому вибачливо гладять голови тюхтіїв, чому штопають, шиють, гріють — невідомо Невже справді жінка стоїть ближче до тварини — і їй легше втратити людину? Є в неї самець, є дитинча, є кого лизати, любити, є чим нагодувати себе й їх — чого їй більше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги?
Чи інше щось тут є—не знає доктор Руді й не може пояснити милій, хорошій Труді.
* * *
Звістки з Азії немає. А серце принцеси щоранку прокидається з ніжним болем, з холодком чекання, із страшними поривами туги. І болючий, і солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелі із шитвом у руках, накинувши на плечі кожушанку, боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полі зору були і двері, і грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорі важкі, нерівні й обережні кроки І вже любо сидіти в фотелі, і вже повно повно стає в холодній кімнаті, вже все нашорошено чекає в ній. і грубка з акуратно вийнятим із неї принцесою попелом, і фотель, і голка, і синюваті від холоду, замерзлі від чекання руки принцеси. От тихий, несмілий, винуватий стукіт у двері.
— Прошу!
Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить із уст принцеси Елізи, з тих уст, яким трудно дихати від. стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очі строго спущені до шитва, облямовані пухнатим темним мереживом вій. А в палі зору під сіткою вій видно ноги, великі, обережно, навшпиннках шкаддибаючі, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. І таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. І скорботно дивується: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, містичною ніжністю тягне від цих калікуватих ніг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди від цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-під оберемка дров? От він зараз вийде, не діставши навіть кивка головою за свою послугу, як останній наймит-попихач, якого навіть не помічають. Тихо-тихо причинить двері й зникне до вечора. І до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по одній дровинячці й з ніжністю всувати її у грубку. А увечері так само боязко, винувато, не сміючи кашлянути, принесе нову в’язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв’язану ніжність, солодкий біль і тужне зворушення. І знову очі принцеси холодно, гордовито будуть спущені на книжку біля свічки, по якій хилитатиметься тінь гнотика.