І навіть смішок розтає від чудних гарячих іскорок болю у вогких очах телиці.

— Та навіщо, власне, вам, щоб пан Дорн..

— Ну, мені це треба! Дуже треба. Я обіцяла панові Дорнові, я хочу йому зробити приємність. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви — мій друг.

Ага, вона запевняла його, що Макс тільки друг, що Макс навіть згодиться позувати її коханому. І коли згодиться, то це буде найкращий доказ її запевнення.

Оце дійсно справжній, остаточний, безсумнівний кінець. Оце є справжнє «навіки». Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнівів уже ніяких не може бути. Ні сумнівів, ні захованих надій. Голо, чисто, як у пісковій тоскній пустелі.

— Хм Я, розуміється, з великою охотою Але який такий особливий інтерес може бути для пана Дорна в моїй голові?

Великий інтерес! Величезний, надзвичайний! І для пана Дорна, і для мене. Ну, уявіть собі, що я обіцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обіцянку? Ні!

Натяк на Соломею? Чи просто вирвалась така подібність?

— Він вам такий близький? Але сили дивитися в очі вже не вистачає Сузанна прикушує нижню губу ага, проклятий, любий, болючий, ага!

— На це питання дозвольте, друже, поки що вам не відповідати. Ви виконаєте моє прохання без пояснень? Добре?

Макс не підводить очей, мовчить і все перевертає на столі то на один бік, то на другий срібний ніж із тонкою різьбою на держалні. «Бея ніяких пояснень». Та й справді, навіщо якісь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кінець. Ясно, що біль страшенно тисне на плечі, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку ціну не показати цього болю.

Ні, не тільки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всі груди, вільно, легко, просторо, як іще півгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хіба там, за стінами цього храму, не було простору, волі, п’яної, сонячної, щасливої легкості? Що значить перед тою величчю цей крихітний «храм» із п’яними, бідними, в агонії людьми, з цими маріонетками, що так довго мали себе за надприродні істоти й що тепер уперше починають передчувати гірку дійсність. А з них же перші є — «меценатка» Сузанна й її «велетень», «король», «геній» — пан Дорн І чи не підле свинство, не сором, не ганьба забути це все, піддатися тру-поїдським настроям! Кінець!

Ну так що? Хіба ж його вже не було? Хіба ж уже не було сказано «навіки»?

— Пане Максе, я ж чекаю відповіді.

Пан Макс швидко підводить голову.

— Ах, вибачте, ради бога! Я міркував, як мені викроїти час.

— Так ви згодні?!

— Та, розуміється, згоден! З охотою, з приємністю! Чому ж би мені не згодитися, коли це всім нам тільки приємність, а мені ще й честь?

Вона ще не вірить, ще вишукує в нього на лиці правди, ще навіть не радіє, аж хмуриться.

— Та, їй-богу, Сузанно, згоден! От тільки коли саме? Це вдень, розуміється? А скільки часу? Годину на день досить!

Сузанна раптом ясніє, — повірила нарешті!

Сузанна ясніє: ага, милий Масі взяв себе в руки, йому цілком «байдуже», він дає їй свою голову, щоб вона піднесла її Дорнові, він навіть свою скажену амбіцію віддає їй. З амбіції дає на пониження амбіцію. А добре володіє собою, браво! Але нехай, нехай іще трошки почекає— чи стане в нього далі цієї буйно-веселої байдужості?

— Ну, спасибі. Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорнові.

Дорн балакає з своєю сусідкою — він усією спиною десь прислухався до їхньої розмови. Ну, й нехай собі, що йому, Максові, до спини Дорнів, Сузанн і всіх оцих нещасних конаючих людей?

І знову погляд, опукою перекочуючись із обличчя на обличчя, впадає, як у ямки, у двоє великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впадає й не може вже викотитись. І від того, що не може вже викотитись, що очі невідривне всмоктують його, що в лиці тужне здивування, навіть хмарна грізність, у грудях поверх болю пробігає хвильками чудний холодок.

І вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, і Макс перекочує його вбік на кінець підкови. Там стоїть і витирає хусткою чоло істота, дечим подібна до людини, але явно жаб’ячого походження. Біле, кругле, широке, зовсім жаб’яче черево, зелені, короткі й товсті лапки, ніякої шиї; широченні щелепи з тонкими жаб’ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилиці й біля щелеп чорне. Люди-носхожа істота крутить головою, жахливо витираючи піт: вона не хоче сідати, вона хоче говорити — надзвичайні події! Хіба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина Надзвичайні події!

До істоти зараз же простягаються руки з келихами вина, і всі пильно, нетерпляче слідкують, як зелена лапка перевертає в щелепи склянку й вино ллється в біле широке черево.

— Дякую! Годії Дякую! Панове! Надзвичайні події! Насамперед дозвольте донести вам, що більше ми не дістанемо цього чудесного нектару, подібного до крові славнозвісної поетки Круг: по всьому місту йде саме розгром складів вина, магазинів, ресторанів, льохів і так далі й так далі.