Це ж дуже можлива комбінація. Можливо ж, і зовсім без вистрілів і криків. Товаришка просто вийде від товариша, потупивши очі й засоромлено закрившись хусткою від нескромних поглядів варти, пройде до доктора, що чекатиме на неї з кіньми та селянською одежею і…

Аби тільки товариш Машков зустрівся очима з поглядом Наяди!

Та багато може бути різних комбінацій. А головне: що буде після того, там, де вони вже будуть зовсім-зовсім сховані від усіх товаришів, де її очі зустрінуться з його очима, де…

Ну, одне слово, справа явно божевільна. Але що таке божевілля? І чим воно гірше за тиху розсудливість? І що за мудрість зробити небожевільну, розсудну, нормальну справу? І чим вони ризикують? Життям? А хіба Юдко не ризикує життям за п’ятсот карбованців? А хіба мільйони шинельних істот не ризикують ним за мрію, яка їм самим невідома? Вся справа в нагороді за ризик. Так хіба ж його, докторова, нагорода менша за п’ятсот карбованців?!

Отже, Юдкові виплачено його нещасні п’ятсот карбованців, замість Юдка найнято такого самого мрійника за триста карбованців (дядька з драбинчастим возиком, запряженим парою фіолетових шкапенят). Наяду закутано у плед, і гайда знову за — божевільною, страшною, чудесною мрією.

За Соснівкою небо посіріло, вкрилося дрібними, злими хмаринками, ставши подібним до потовченого, замерзлого моря. Тут жив, очевидно, вже другий вітер. Той, пустотливий мазунчик, лишився десь із Юдком позаду. Цей був сірий, як небо, як червоноармійська шинеля, похмурий, колючий, рвучкий. Молоденькі сходи боязко підгинались під його подувами і стиха шепотілись. Конята дядькові сердито щулились і струшували його з грив. А дядько раз-у-раз натягав на буряково-червоні вуха комір свитини й натовкмачував на голову зеленого кашкета, в якого збоку висолоплювалась брудна біла підшивка.

Доктор же ввесь час тільки те й робив, що ставав навколішки в соломі й закутував пледом ноги Наяди. (Спасибі вітрові, спасибі злим хмаринам!). І Наяда так мило, задумливо, по-дитячому усміхалася з-під великої синьої хустки, наче вони їхали не на божевільну мрію, а на Великодні Свята додому в свої Криві Гарбузи.

А потім доктор тихенько сидів, тихенько мерз у свойому пальтечку й тихенько внутрішньо посміхався незрозумілим усміхом. Зірвалася фуґа, майнула вихорами людських душ і кружляють, гасають, несамовитяться бідні душі, гадаючи рівночасно, що діють із своєї волі.

Дядькові бурякові вуха заклопотано повертались то туди, то сюди: немов би ще вчора тут люди бачили большевицькі війська. Та влови ти їх, — сьогодні тут, завтра там. Хіба це тобі правильні війська? Отак ганяють чортбатька-зна чого людей. А німці женуть їх, як овець у повітку.

Починався яр, — степовий, крутий, суворий, із проритими водою зморшками-рівчаками-проваллями. На тім боці яру біліла купка хаток, а серед них сірів самотній млин із непорушне закостенілими крилами, — як піп серед жінок у сірій рясі, з піднятими на благословення руками в широких рукавах.

Конята розійшлися дрібним, частим бігом, завзято потрушуючи гривами і прищуливши вуха.

— Тш, тш! А-но, тихше, куди женешся!

Яром, мабуть, колись річка протікала, бо все дно заросло старими, мозолястими вербами, що згори здавалися кущами. Дорога викрутасами збігала вниз, ховалася і знову вибігала на другім боці покладеною навскоси через увесь схил стьожкою небіленого сірого полотна.

Вітер тут ще сердитіший став. Як сільський Сірко, він забігав то з одного боку, то з другого, хапав за плечі, за хустку, за плед.

Дядько сильно напнув віжки й одкинувся усім тілом назад. Конячки, прищуливши вуха й настобурчивши гриви, підгинали зади й усе закидали їх трохи набік. Візок трусив немилосерно й хилитався збоку набік, як човен на хвилях.

Доктор мусів обняти за стан панну Ольгу, — так усе ж таки було для неї безпечніше. Крізь пальто чулася гнучка, тепла м’якість молодого тіла, — без корсета була Наяда (розуміється, — як же інакше може бути Наяда!). І те, що не було корсета, що тіло часом налягало на нього, що була немов покірність і охочість у невільному наляганні, хвилювала до солодкої, давно вже незнаної туги. Покопирсана вибоями дорога, рвучкий, колючий вітер, трусіння візка, скажений біг конят згори, все стало затишним, дорогим, тужно-солодким.

От вони неслися назустріч стражданню, небезпекам, смерті. Але це вже не здавалося таким абсурдним, божевільним підприємством. Ну, що ж, є сили, що більші за життя; часом вони притихло сидять у нас, і ми живемо "нормально", часом вони виступають із нашої нормальности, заявляють свій владний голос, і ми робимо "ненормальне". От і все. Чи згодився б колинебудь, у "нормальний" час оцей дядько ризикувати своїми конятами й навіть життям? Та ні за які гроші! А тепер він ризикує за триста карбованців. Чи думала колинебудь панна Ольга, що вона може їхати на смерть із своєї доброї волі? Мабуть, ні. А тепер…

Конята вже розправили вуха і гривастим, гнідим вихром гнали вниз, кидаючи грудочками в лиця. Вітер дзижчав у вухах рівно, з виттям і душив немов напнутим простиралом на голову. Верби швидко бігли назустріч, жовтозелені, кучеряві, з дуплястими, калікуватими стовбурами.