Панна Ольга слухала задумливо, хто його зна, чи чуючи навіть. І коли вона помалу, повільно, стала говорити, не дивлячись на доктора, та сама задума облягала її слова. Вона не збиралася припиняти віднімання землі, грошей, коней. Вона сама — селянка, дочка горівника-мужика, і не їй боронити тих, хто віки тримав у горі її батьків. Так їм і треба. Але є інше.

Тут вона підвела голову і глянула на доктора іншими, ніж досі бачив він у неї, очима.

— Ви українець?

— Так, я — малорос, або, як модно тепер говорити, українець.

Панна Ольга жорстко посміхнулась.

— Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене зрозумієте. Ви бачили, як ті мерзотники скидали українську вивіску в калюжу?

Ах, он воно в чому причина тієї зміни!

— Так отак Леніни й Машкови роблять з усією Україною. Вони не винні? Перехресні точки історичних і ще якихсь там сил? Я — теж перехресна точка! Грабіжник, якому хочеться жити з чужого добра, перехресна точка? Прекрасно! Але той, кого грабіжник грабує, таксамо є точка перехрещення сил самоохорони, і він нищить грабіжника!

Вона встала й перейшлась по хаті не своєю, не плавкою, не ритмічно-жіночою ходою, а рвучкими, колючими, як блиск в очах, кроками.

— "Сили", "призначення". Я не знаю, про яке саме призначення ви думали. А я вас спитаю: ви знаєте силу ненависти? Жагучої, невсипущої, лютої до млости, до сласности ненависти? Коли мрієш ночами і млієш од щастя уяви здійснення? Знаєте? Ні? А ви колинебудь думали, яке чуття повинно бути в людини, яка все життя пробула в ямі, яка чудом якимсь найшла змогу вилізти з неї й була скинена знову туди рукою, яка ніби має визволяти? Ви розумієте, яка ненависть повинна бути саме до Машкових і Леніних, які свою підлу грабіжницьку, кацапську точку перехрещення сил виконують під прапором визволення? Ні? Ви, малорос, про це не думали?

Вона люто посміхнулась, зробила два кроки й знову повернулась.

— Вивіска? Та хіба вони тільки вивіски скидають у калюжі? А хіба вони не скидають, не зривають, не топчуть ногами портретів Шевченка, портретів замученого їхнім царем українського революціонера, мужика, пролетаря? А хіба ця кацапська брутальна гидь, цей Машков, цей лютий україножер, цей свідомий, умисний кацап-націоналіст, хіба він не розстрілює учителів-українців, селянських і пролетарських дітей, тільки за те, що вони українці? А хіба вона не палить, не нищить, українських книг і хіба не скида всю нашу душу знов у яму? Ні, докторе? А хіба не глум, що ми з вами, діти українського села, говоримо отут мовою нашого вікового гнобителя й не сміємо, не можемо говорити так, як ми говорили, коли пасли свої череди? Ні, пане докторе? Хіба не глум, що ви малорос? Ну, скажіть самі! Ні?

Доктор нічого не говорив. Дійсно, сила ненависти була в цієї жінки не ненавистю одної людини. Іменно точка перехрещення сил цілого народу, що віками сидів у ямі. Сині очі Наяди зникли. Це були дві темні, каламутні, з тьмяним, моторошним блиском западини. Малинові уста покрилися сірим попелом і ввесь час дрібно дрижали, до того виразно, що вона сама часом прикушувала їх. Це й не Шарльотта Корде з Кривих Гарбузів стояла тут серед маленької кімнатки, вкритої наївними ряденцями, а самі Криві Гарбузи, тисячі, сотні тисяч Кривих Гарбузів вилізли з ями й трусились од перелитої через вінця віків ненависти. Дійсно, про які логічні міркування можна було тут говорити? Точки перехрещення не міркують, просто зустрічаються й нищать одна одну.

Яка ж яку знищить тут?

* * *

Отже знову вирішено так: Юдку тут, у Соснівці, відпустити, а, замість нього, найняти якогось місцевого дядька. Пашпорти знищити, а пропуск на той бік приховати разом із грішми. (І на віщо тільки вона проробляла таку хитро-мудро конспірацію з цим дозволом?), їхати до першого червоноармійського загону. Зараз же заявити начальникові загону, що їм конче треба до командуючого армією товариша Машкова, — дуже важливі відомості з того боку від товаришів. Такі важливі, що тільки самому товаришеві Машкову можна їх одкрити. Де документи, мандати, рекомендації? Нема. По дорозі напала на них банда, ограбувала, забрала всі документи й ледве вдалось їм утекти.

Ніякий комісар нічого не може запідозріти: люди домагаються до начальника. Вони не просяться пропустити їх на той бік, вони не тікають, вони не мають при собі ніякої зброї, просто хочуть подати важливі інформації. Чим ризикує товариш Машков, чи хтобудь із них? Абсолютно нічим. Отже ніяких підстав нема для того, щоб не допустити людей, що самі для цього їдуть у таку далеку й небезпечну дорогу.

Гроші й пропуск, зашиті в кашкет, не виймати й тримати на випадок потреби при втіканні після "того". Хто знає, може ж, таки доведеться тікати, а не щось інше. І дуже навіть можливо: уявити собі, що Машков захоче вночі докладніше поговорити з товаришкою, яка має дати йому важливі інформації. Товаришка, ясна річ, захоче, щоб ніхто більше не був при цій інтимній і дуже важливій розмові. Можливо, що вона захоче, щоб навіть при дверях не стояв ніхто й не підслухав. Товариш Машков, цілком можливо, не зможе не згодитись на бажання післанця від товаришів із того боку. Для жвавости розмови може бути трохи вина, а то й горілки. В товариша Машкова може бути при собі револьвер, кинджал, узагалі якась зброя (навіть граната може бути, вони ж усі носять на поясах гранати й цілі арсенали). Ніч. Тиша. Варта куняє. В головнокомандуючого важлива розмова з таємною товаришкою. Раптом вистріл, брязкіт розбитої шибки, крик, галас. Хто, чого, куди? Товаришка в жаху вибігає: хтось ізнадвору вистрілив у товариша! Рятуйте! Хапайте! Лікаря! Вона біжить по лікаря, вона вся кипить страхом за життя товариша. І більше тої товаришки ніхто вже не бачить.