Але тоскний холодок усе більше й більше розходився докторові по всьому тілі й страшенно хотілося закинути кашкета туди в верби. Ще погубить проклятий кашкет! Напевне вони зараз же від нього почнуть шукати, бо салдати самі раз-у-раз усе ховають у шапку.

Панна Ольга сиділа рівно, непорушно, але, видно, не через те, що так наказав жовтовусий. Доктор обережно просунув свою руку під її лікоть і притиснув його до себе. Хай вони почувають себе ближче, тісніше одне до одного. Коли є в ній тривога, то почує себе бадьоріше.

Панна Ольга злегка потисла ліктем його руку, — зрозуміла, голубка!

Кирпатий Степан уважно подивився на них.

— А то на віщо отам руками ворушитесь? Не чули, що сказано?

— Чули, товаришу, Але ж ми нічого проти того не робимо. Взяв небогу під руку, бо холодно. Що ж тут такого?

— Сказано не ворушиться, ну, й нема чого.

— А куди ви нас везете, товаришу?

— Куди привеземо, там і будете.

Він силкувався говорити, як жовтовусий, цей кирпатий хлопчина: суворо, твердо, невблаганно. Але говорив, бідолаха, як усякий молоденький салдат, якому дано наказ. "Сказано не ворушитись, ну, й нема чого".

— А вашого вищого начальника можна буде побачити?

Кирпатий одповів не зразу, — з арештованими взагалі "не полагаеться" балакати. Але не витримав і, ледве посміхнувшись, бовкнув:

— Уже бачили.

Ага, значить, жовтовусий таки, дійсно, був начальник. Поганенько.

— Єрємєєв! — раптом зо стриманою гордістю додав кирпатий.

Доктор не зрозумів.

— Хто Єрємєєв?

Степан хитнув головою вперед на жовтовусого.

Ага! Ну, так що?

— Це сам Єрємєєв.

"Сам Єрємєєв!" Вже коли "сам", то справа стоїть іще гірше. Щось воно, очевидно, знамените серед них.

— Вибачайте, товаришу. Ми — люди сільські, всіх партійних товаришів добре не знаємо. А хто такий Єрємєєв?

Кирпатий, здається, образився: не знати, хто такий Єрємєєв!

— Той самий, що генерала Муракіна вбив! Знаєте тепер?

Ні, доктор не знав усе ж таки ні Муракіна, ні Єремеева. Але поштиво поширив очі й серйозно здивувався:

— А-а, так це він самий?!

— Авже ж! Вісім літ простраждав чоловік на каторжних роботах. На ногах отакі шрами од кандалов!

І Степан показав три пальці, зложені в дощечку.

— Сам бачив. Ну, за те ж він тепер вашому братові, буржуям, і оддячує. Вчора отаких, як ви, шестеро на звощиках на тім самім місці спіймали й розстріляли. Сто тридцять тисяч дєнєг знайшли при їх. А вдєті були отак само, як ви, під бідняків.

Він цілком спокійно, як своїм добрим знайомим, розповідав це.

— Мабуть, вони без пропусків їхати?

— Не, зачим без пропусків? І пропуска були, і печатка з комітету, усе, как полагається. Ну тольки ж зразу видно, що буржуї. А одна парочка ще й досі сидить, уночі перехопили. Так цих прямо по мордах знать, що польські ляхи. І на руки дивиться не треба. А по документах написано, що з наших. Обманюють, сволочі, здорово.

Він вийняв срібний, масивний, із золотими монограмами портсигар, довго й незграбно відчиняв його пучками й, нарешті, розчинив. Обережно тримаючи його й похитуючись під рівною ходою буланого, вийняв папірець, поклав кінчиком між губи й набрав пучками тютюну. Тоді, сховавши портсигар, вийняв із губів папірець і висипав на нього тютюн; це була махорка.

— Дай закурить… — сонно сказав Карпенко й простяг над доктором і панною Ольгою руку. Степан знову витяг портсигар і теж над головами арештованих передав його Карпенкові.

Якось воно занадто все просто діялось. Просто, спокійно, добродушно. От і вітер знову так само, як на тім боці, сердито задув, — жайворонки тріпотіли на ниточках, і дядько сидів собі спереду в тому самому зеленкуватому кашкеті, пожовклому на маківці, з тими самими буряково-червоними вухами і брудно-попелястими кучериками на потилиці.

Докторові раптом стало болюче жаль і цієї брудно-попелястої потилиці, і жайворонків, і вітру, і руки, що так довірливо, близько притулялася до його тіла. Як несподівано, непередбачено, безглуздо повертався їхній задум. Які дрібниці можуть часом перевернути нанівець усе величне! Дрібниця ж: Наяда не могла якслід показати своє лице, вона не могла показати свою постать. Через те, що вона сиділа на паршивому возику зо збитою під ноги соломою, вся її сила паралізувалась. Жовтовусий навіть не помітив її, навіть не побачив Наяди! І через це — арешт, "буржуї", — а там, може, і…

Ні, дурниці! Коли він тепер не помітив, то він помітить її. О, помітить іще, мерзотник! Помітить, поганий кацап! І ще не знати, хто в кого тоді в полоні буде. Ще не знати! Навіть, пробувши на каторзі вісім літ і маючи шрами з долоню від кайданів, не встояти нікому проти тих кайданів, які кують вищі сили.

Доктор міцніше притиснув теплу, довірливу, сильну, всесильну ручку й навіть про себе посміхнувся: цікаво, як то "сам" затанцює на задніх лапках.

І вже докторові не було жаль ні вітру, ні жайворонків, нічого.

Починалося село. На подвір’ях, на вулиці, біля воріт видно було салдатські постаті. Вони весело й поштиво віталися з Єрємєєвом. Він щось казав їм, а вони тоді пильно, з задоволенням і цікавістю дивились на возик, запряжений маленькими конячками. Деякі щось і кричали, але доктор не слухав.