Гарячково пише. Лесик знов починає плакати.

РИТА (кидаючись до нього). Лесю, Лесюню, серце моє, не плач хоч ти! Господи!
ГАННА СЕМЕНІВНА (рішуче й люто). Е, що я з вами буду довго тут?! Давайте сюди дитину. (Бере Лесика). До якої ж пори це буде? Ви всю ніч його тут будете морозити? До смерті? Хочете, щоб рисочка смерті появилася? Геть! Малюй он її, а дитини я не дам! Вона беззахисна, і вступитись за неї нема кому! Геть! (Іде з ательє).
КОРНІЙ (з одчаєм). Мамо!..
ГАННА СЕМЕНІВНА. Геть! Не дам! (Виходить).
КОРНІЙ (люто шпурляє щіточку). Так не можна! Так не можна! А, так не можна, нарешті! Що це таке?!
РИТА (підходить до нього, пригортаючись). Нію… Заспокойся…
К о р и і й. Та як я можу заспокоїтись! От єсть! Тільки от-от мав схопити — і на! Так же не можна!..
РИТА (дивлячись на полотно). Нію, його треба все одно переробляти…
КОРНІЙ. Для чого? От єсть! Нічого переробляти! Тільки трохи. А, Боже… якраз…
РИТА. Воно не вдасться тобі, Нію.
КОРНІЙ. А, розуміється, не вдасться, як будуть з-під носа. вихоплювати… Але мусить удатись. І вдасться, я чую… я чую… от!
РИТА. А мені здається, треба нове починати…
КОРНІЙ. Нове? Не скінчивши цього? Та навіщо?
РИТА. Ти не хвилюйся, а от послухай, що я скажу. Це полотно ти продай… Чекай, любий, дай я скажу… Це полотно ти продай, ми на ці гроші виїдемо, і там на новому місці ти почнеш друге… Ми будемо всі здоровіші, спокійніші, ти краще працюватимеш.
К о р и і й. Ну, от маєш! Значить, і ти не розумієш нічого. Та мені, власне, не треба спокійніше. Власне, я бачу, що помилявся! От єсть. Я це якраз зараз побачив. У тебе не було тоді такої скорби і справжньої муки, що зараз… Я брехав, я штучно хотів утворити на полотні, коли тебе не було. Власне тепер то це і треба. Спокійніші… От єсть! Ха! Мені не треба спокою. Моя ідея спокоєм руйнується… Саме тепер, от зараз, в цю хвилину мені потрібні ви…
РИТА. Наші муки?
КОРНІЙ. А так! От маєш… Це єсть іменно те, що треба… От іменно!
РИТА. Ти б, може, навмисне муки ці зробив би, щоб намалювати? Живі муки тобі тільки як чудові рисочки?
КОРНІЙ. А, Рито, ти, як мама…
РИТА. А хіба не так? Та ти ж подумай; на полотні ж ми, я, твоя жінка, і син твій. І ти радієш, що ми мучимося, бо ти можеш схопити “те, що треба”. Вдумайся сам як людина, що ти робиш?
КОРНІЙ. А, Рито, ти, як мама, “вдумайся, схаменися”. Ти Мене не розумієш, от і вже.
РИТА. Так — не розумію, як ти хочеш.
КОРНІЙ. А, я це знаю. Я це знаю. Я це казав…
РИТА. І не зрозумію! Я можу бути товаришем, але давати сім’ю, давати себе й дитину свою полотну — не можу.
К о р ні й. Aгa! От воно і єсть. От воно і єсть. Значить, ти — не товариш. От це і єсть все… От і вже.
РИТА. А-а ти хотів би цього? Ти, може, хотів би ще “вищої” скорби, щоб Лесик помер і тоді мою скорб намалювати? Ха-ха-ха! Та цього не буде. Ти сам себе нищиш! Чуєш? Як Лесик помре, тобі не буде кого малювати! Чуєш? Твоє полотно все одно зостанеться нескінченим. Розумієш?
КОРНІЙ (вражений). Нескінченим?
РИТА. А як ти скінчиш? Ну? Хто тобі буде моделлю? Де ти “рисочку” візьмеш? Ну? Це полотно ти все одно мусиш не скінчити. Ти мусиш його продати. І друге почати.
КОРНІЙ (стрепенувшись, немов упечений). А, ні! А, вибачай… Коли вже діло йде так, то ти мусиш, нарешті, щось для цього зробити! От.
РИТА. Я? Що я можу зробити? (Карній хоче сказати).

В двері стук.

КОРНІЙ. А, ще когось несе.

Ввійдіть! Входять Сніжинка і Явсон.

СНІЖИНКА. Вибачте, будь ласка, ми на одну хвилинку. Добродій Янсон має До пані Рити одну справу. На одну хвилинку.
РИТА (здивовано). До мене? Дуже прошу.
ЯНСОН (спокійно). Прошу мені вибачити, що вмішуюсь в ваші особисті справи. Річ в тому, що мені відомо, що вам треба виїхати через здоров’я дитини з Парижа. Цілком розуміючи вас і знаючи ваше скрутне становище, я насмілився запропонувати вам свою маленьку поміч. Я Можу вам позичити грошей; коли зможете вернути, тоді й повернете.
РИТА (спалахнувши). О, дякую дуже. Але…
ЯНСОН. Вибачте, я вас переб’ю. Але одна умова: я позичу гроші тільки вам із тим, що виїдете з Парижа ви, а ваш муж лишиться тут.
РИТА. Що-о?! Щоб я одна їхала?.. Що ви, добродію?
ЯНСОН. Таку умову я ставлю.
РИТА. Щоб муж мій тут зостався, а я їхала? Для чого? Навіщо вам?
ЯНСОН. Така моя умова.
РИТА (глянувши на Сніжинку). Ха-ха-ха! Я розумію. Дуже дякую, добродію, дуже дякую. Ви дуже добрі, а ще більш простодушні.
КОРНІЙ. Я не розумію цієї умови. І потім ми не можемо згодитись… Я мушу кінчати свою роботу. Що за… чудна умова?
РИТА (до Янсона). Та ви розумієте, що ви пропонуєте, чи ні?
ЯНСОН. Я, мадам, завжди даю собі відчит, що говорю і роблю.
РИТА. Не думаю, що на цей раз ви вірний відчит собі дали! Ха-ха-ха! Розумієш, Корнію, цю умову? Я поїду, а ти лишишся тут, і в тебе не буде вже жінки й сім’ї. Ти будеш "вільним", і дехто може зайняти моє місце. Ха-ха-ха! А добродій Янсон така добра людина, що згоджується помагати цьому.