Корній підходить.
РИТА (любовно, несміла). Подивись, зовсім твоє чола.. Навіть волосики так закручуються… Бачиш?
Корній киває головою і з тихою сумно-любовною посмішкою дивиться ва сина.
РИТА. А ще через рік буде вилитий тато. Сядь тут, коло нього… Дивись, як він оченятками на тебе водить… Тихий же який він став! (Зі скорб’ю). Чого ти, дитино, тиха така?! Що ти чуєш?
ГАННА СЕМЕНІВНА. А, Рито, та не вигадуйте ви Бог зна чого! От напались! Раз у раз він такий тихенький…
РИТА. Як він на тебе дивиться… Очей це зводить. (З ревністю). Лесику! Маму вже забув? Лесику!.. Ні-ні, сміється… Сміється до мами! (Починає жагуче цілувати).
КОРНІЙ (одводячи її голову). Обережно, Рито, ти його душиш…
РИТА. Я?! Душу?? Я душу?? 0-о! А ти бачив, як кішка носить в зубах кошенят? Я малою завжди однімала, думала, що вона їх задушить. От так і я душу… (Припадає до сина). От так і я душу. От так і я… Ти моє кошеня… Ти моє ведмежа маленьке… Ох, у мене серце розірветься!
ГАННА СЕМЕНІВНА. Буде, Рито, хай він засне… Кладіть його в колиску. Недобре. Давайте сюди…
РИТА. Ой, ні! Я ж так давно-давно не бачила його. Я сама його закачаю. Сама, на руках своїх. Сама в колиску покладу, сама нічку просиджу над ним. Сама, сама!.. Дитиночка спатоньки хоче? Моя біленька? Хоче, моя зіронька бліда? Зараз, зараз… О, бліда ж яка! Боже мій. Боже…
ГАННА СЕМЕНІВНА. Та, розуміється, буде бліда в цих туманах та дощах… Тут і доросла людина без привички заслабне… Як вони тільки живуть тут, Господи? Швидше б уже вибратись звідси… (До Корнія). Синку, ти вже не гайся з картиною, продавай її швидше, господь з нею, та їдемо…
КОРНІЙ. Картину? Яку?
ГАННА СЕМЕНІВНА.Та оту ж таки…
РИТА (хапливо). Мамо, мамо. Не треба ж! Хай потім, не треба зараз!
ГАННА СЕМЕНІВНА. Та чого ж потім? Треба ж уже…
РИТА (хапаючи Корнія, що стає підійматись). Сиди, сиди! Мамочко, не треба… Я ж вам казала. Ідіть до себе, я хочу щось сказати Корнієві. Ідіть, мамо…
ГАННА СЕМЕНІВНА (стискуючи плечима іде). Та до якої ж пори? Дитина он…
РИТА. Мамо, мамо! Я сама, я сама…
Ганна Семенівна зітхає й виходить.
РИТА. Чого ти такий, Нію? Чого? Ти ще не простив мені, ні?
КОРНІЙ. Нічого, Рито, нічого… Що ж там прощати? Нічого нема… Нічого.
РИТА. Ні, ти якийсь став інший. Ти всю дорогу мовчав, тут мовчиш. Що ти думаєш, скажи? Скажи все, я все зроблю, ну, скажи ж…
КОРНІЙ. Та нічого ж, Ритонько… Нічого.. Все це якось не так. Не так все це в нас. От і все…
РИТА. Що ж не так? Що?
КОРНІЙ. Ну, все oцe. Якось ненормально…
РИТА. Що ж тут ненормального? Що я люблю свою дитину? Хіба ж ти її не любиш?
КОРНІЙ. Люблю… А, Рито, люблю… Тільки ми між собою. Та я не знаю… Не так все це. Не повинно так бути…
РИТА. Що ж між нами?.. Може, ти мене вже не любиш? Ну, говори прямо! Говори.
КОРНІЙ. О, ні, люблю… А-а, люблю так, що… І сам не думав, що так люблю. І Лесика, і тебе. І от… От це й незрозуміле й ненормально.
РИТА. Та що ж ненормально? Може, думаєш, я не люблю тебе? Думаєш, зрадила тобі? Це думаєш?
КОРНІЙ. Ні… Я вірю тобі… (Хоче встати).
РИТА. Та куди ж ти? В чому ж річ?
КОРНІЙ. В чому?.. Ха, в чому. Щось ще єсть… А, Рито, тут ти мене не зрозумієш. Тут, я бачу, ти мене не зрозумієш. Ти мене не зрозумієш. І. говорить не варто… А, не варто… Ні-ні… (Хоче встати).
РИТА (не пускаючи). Та сиди ж, Нію… Чого ж я тебе не зрозумію? Мистецтво? Так?
КОРНІЙ. Так, мистецтво.
РИТА. Ну, то чом же я тебе не зрозумію? Чом? Хіба ж я тебе досі не розуміла? Хіба я не була тобі товаришем? Хіба я не боліла твоїми болями й не раділа твоїми радощами? Нію? Хіба та можеш мені дорікнути? Хіба ж я тебе не любила, не зливала своєї душі з твоєю? Нію? Мужу мій? Навіщо ж таке говорити своїй найближчій людині? Навіщо ж так безумно мучити її й себе? А дитина? Чим же вона винна? Чим її можеш докорити? Що любиш її? Але ж вона не винна за це. Ну, не люби її, викинь на вулицю, забудь, покинь…
КОРНІЙ. А, якби я міг викинути!
РИТА. А ти б хотів? І мене хотів би викинути? Хотів би? Ну, викидай… І з чим же ти зостанешся? Ти будеш порожній, бо життя тільки в цьому, це єсть найлюдське. Приймеш холодну, гарну Сніжинку? Красу? Життя, Нію, не в красі, краса в житті, в любові, ось в цьому! (Показує на Лесика). Це єсть людське… Нію, Нію, ну, що ж тобою сталося, ти ж мій єдиний, чулий, добрий… Нію, як можеш ти вас так мучити, як можеш, за віщо? Ну, вдумайся сам, як ти нас усіх мучиш! За що? Що ми тобі зробили? Що любимо тебе, що… Ой, Нію, Медведю мій прекрасний, а ж люблю тебе так, що в той день помру, як побачу, що ти не хочеш більш мене. Скільки я перемучилась за ці дні. О, Боже! І знаєш, що рішила? Знаєш? Що я вб’ю тебе, Лесика і себе! Я не можу жити без вас… Я не знаю, кого я більше люблю, тебе чи Лесика, але знаю, що без половини серця жити не можу, Нію! Хай ці інстинкти дикі, сліпі — я не можу… От і знай це… Ну, обніми ж мене, обніми, пригорни, я так змучилась за тобою, так витягнулось все серце до тебе і до… до дитини нашої…
КОРНІЙ (зворушений, обіймаючи, сильно пригортає до себе). Рито моя. Рито моя…
РИТА. Твоя, твоя, милий, вся твоя. Ми всі трое — одно… Пам’ятаєш у Кіплінга? Пам’ятаєш: "ми всі троє —.одно"[24]? І от нас троє, і ми всі одно… (Десь чується тиха приглушена гра на скрипці). Хто то грає?
Ах, то італьянець-композитор…
КОРНІЙ. Як гарно грає…
РИТА. Він грає нам… Правда?.. Як у нас будуть гроші, мв купимо піаніно, і я буду тобі грати… Ти будеш малювати, а я гратиму тобі. Пам’ятаєш, ти казав, що тобі найкраще пишеться під музику. І Лесик буде тут, тобі щіточки й фарби подавати… А я всю душу виграватиму тобі, а ти візьмеш її в свою душу і з неї передаси на полотно. І ми разом будемо творити, всі троє, бо ми "всі трое — одно". Правда? Правда?
КОРНІЙ. Правда… Лесик спати хоче, дивись, оченята які стомлені…
РИТА. Зараз, зараз… Втомлені, втомлені оченятка мої, втомлені бідні мої, пелюсточки мої бліді, ніжні… Зараз спатоньки… О, дитино, яка ж ти стала! Ой, яка ж ти стала, бідна моя! (Схиляється і з скорбною любов’ю дивиться на сина).