— Добридень, тату! Може, помогти вам? Ви хочете сісти?

Трохим Петрович зразу ж ослаб і пустив руку. Голова теж упала на подушку. Він слабо закивав нею і скривив і так скривлений рот, бажаючи, очевидно усміхнутись.

— Сі… ти!… — сказав він ледве чутно.

Вадим догадався і, обережно підклавши ліву руку під батькову шию, другою обняв за худі плечі й легко посадив його. Підводячи, він чув нездоровий тяжкий дух од всього батькового тіла, і особливо з рота. А шия була така хруська, тоненька, безсила! Порожній рукав зачепився за шию ззаду, і було таке вражіння, ніби батько, надприродно викрутивши руку, чухав нею спину.

Вадимові знов було від цього в ногах і животі почування, немов він дивився униз з високої дзвіниці. Він обережно сів коло Трохима Петровича і скинув картуз, поглядаючи на батька. Той трудно дихав, неначе вийшов на високу гору. На лобі дрібно-дрібно билась синя напнута жилка…

Сьогодня при денному світлі ще виразніще було видно батькове каліцтво. Це було щось безглуздо-жорстоке. Немов сили, що завідують життям людини, спеціально змовились так люто поковеркати майстера Стельмашенка. Особливо моторошно було дивитись на око і рот. Око зробилось косим, нахиленим униз, неначе хтось навмисне натягував шкуру на виску. Лінія рота була переломана, як палиця в воді, і та частина рота, що загиналась униз, була весь час гидливо роззявлена, ніби батько когось передражнював. Йому, мабуть, було сьогодня гірше, бо Вадим бачив, як над висками мокро поблискував піт і все лице було олов’яно-жовтого кольору.

— Погано вам, татуню? — спитав Вадим.

Старий не одповів нічого: він сидів з заплющеним оком, хрипко дихаючи й невідомо для чого поклавши здорову руку на стіл, то стулював її в кулак, то розтулював.

— Нащо… му… ить так? — раптом розплющив він око й подивився ним на Вадима. В куточках ока стояла каламутна стара сльоза.

— Хто, тату, мучить? — обережно спитав Вадим.

Батько хитнув головою вгору до неба й підняв туди око. Потім знов заплющив його. Дихав він рідкими й довгими зітханнями, як дихають у сні.

Вадим сидів не рухаючись. За стіною на кухні вже не ляпотіли; замісць того хтось гупав так, немов, насадивши на сокиру дровиняку, силкувався розбити її об підлогу. Чувся гомін жіночих голосів.

— Там и… о… — вмить хитнув батько головою до вікна.

Вадим не зрозумів, але встав і подивився в тому напрямі. На підвіконнику біля Осевих книжок лежав лист. "И… о" — "письмо" — догадався Вадим.

— Письмо, тату?

Трохим Петрович захитав головою.

— Мені?

— O-і, о-і…

Вадим узяв листа, швидко оглядів його і виняв з конверта. Читаючи, він помалу густо почервонів: пан Микульський подавав йому милостиню. Закладаючи листа в конверт, Вадим машинально, як учора, од сорому посвистував кутком рота.

— О-о-ший шо-овік? — спитав батько, киваючи на листа.

Вадим підійшов і знову сів на ліжко.

— Хороший, тату… Ви знаєте, про що він пише. Мама казала? Ну, от… Матиму заробіток. Двадцять п’ять рублів на місяць. Все ж таки що-небудь.

Батько трудно підтвердливо хитав головою.

— А-а, а-а… — щось говорив він.

Вадим одмітив, що сьогодня він далеко гірше розумів батька, ніж у той вечір.

— Теба… оше… дать ужбу… Не бе-и…— підняв, перестерігаючи, палець старий. — Не доб-а ужба…

— Тепа хоче дать службу? — перепитав Вадим. Батько захитав головою.

— Мені.

— А-а, а-а… Не бе-и… Бог нею… Іоном буть… Вадим не розумів.

— Іона?

Трохим Петрович хотів пояснить рукою, потім знов напружив рота і горлом сказав:

— Ужба… іонська…

— Шпіонська?

— А-а, а-а…

Вадим посміхнувся, згадавши вчорашню розмову.

— Не бійтесь, тату, не візьму…

— Ільки не т-еба сваиться ину… — сказав батько.

— Ні, я свариться не буду… Бог з нею. Навіщо? Вона, мабуть, сама не розуміє. Дума, що служба хороша… Бажаючи мені добра, дає… Розуміється… Ні, я не буду нічого… Я скажу, що подумаю, а потім найду иншу роботу, й часу не буде.

— А-а, а-а, — підтвержував батько ласкавим хитанням голови.

Але раптом якось шарпнувся, гикнув і з жахом розплющив око, блиснувши червонувато-синьою банькою. Рука його цупко вп’ялася в край столу і дихання стало частим.

Вадим, схолоднівши, поспішно обняв батька, неначе захищаючи від незримого, невідомого йому ворога.

— Що вам, татуню? Що таке?

Батько неспокійно водив головою і стогнав. Потім пустив усе тіло на руку Вадима і прохрипів:

— А-и…

— Лягти, тату?

— А-а, а-а…

Вадим поклав його на подушку. Тепер було видно все лице з другою, байдуже і тупо— спокійною половиною його. Вона була чудно-свіжа, майже без зморщок, непорушно-застигла і рівного від підборіддя до рідкого волосся кольору. Друга ж, — скошена вся вниз, сковеркана, зморщена, — не то дріжала вся, як дріжить від нестерпного болю шкура на коняці, не то шарпалась. По щоці поблискував слід од сльози. Око було заплющене.

Вадим не зводив напружених очей з батька, немов ще чогось ждучи від його. Але Трохим Петрович дихав уже рівніше, не з такою моторошною хапливістю, як раніше.