На всіх, крім Ося, це зробило тяжке, гнітюче вражіння. Навіть Кручений, який нічого в цім роді не сподівався, почервонів і з жалостю глянув на Юрія. А пуделко взяв якось ніяково. Про ці дарунки він знав. Знав, що Ріна мала їх дати на страйк, але вона йому сама казала, що поговорить про це з Юрієм. І раптом так вийшло.

А Юрій, як посміхнувся, коли Ріна ще тільки виймала пуделка, так і застиг з тою посмішкою на губах і засуненими в кишені руками. І ця забута на втомленому лиці посмішка, мовчання, жалько-тупий, немов нерозуміючий, погляд, машинальне, недбале похитування ногою — все ділало просто болюче.

— Тепер, принаймні, всьому кінець! — сказала Ріна й, одійшовши вбік, притулилась спиною до стіни.

— Ну, це… Це якась… Я не знаю! — гидливо й обурено сказав раптом Гомункулюс і, схопивши свого портфеля, вибіг із кімнати. Ось глухо спитав:

— Справи всі? Можна йти?

Йому ніхто нічого не одповів, і він також вийшов, ні на кого не дивлячись.

Степун сидів роздавлений, розтеряно дивлячись то на Ріну, то на Юрія.

Раптом Юрій якось зразу перестав посміхатись і так, ніби нікого з сторонніх в хаті не було, неголосно звернувся до Ріни:

— Ти, може, мала рацію, Ріно, але ти могла це инакше зробити.

Ріна дивилась в світло лямпи й нічого не одповідала. Високі груди її піднімались частіще й вище, ніж звичайно.

Степун, зачувши "ти", зараз же швидко підвівся й звернувся до Крученого:

— Ходімте, товаришу. Нам, здається, по дорозі?

Кручений згортав пуделка в газету. Не докінчивши, він узяв їх з газетою під пахву й проговорив:

— Так, так! Нам по дорозі…

Не прощаючись з Ріною та Юрієм, вони якось винувато вийшли з кімнати.

Ріна ворухнулась, глибоко зітхнула і перевела погляд на Юрія, немов говорячи ним: "Я знаю, що я зробила, ти маєш право навіть убить мене. Бий, я жду, я хочу, щоб ти бив".

Але Юрій в’яло провів долонею по лобі й по носі, як то роблять дуже п’яні, озирнувся і сів на місце Гомункулюса. Сперши голову на руку, він, нічого не кажучи, задушливо дивився кудись повз Рінині ноги. Нарешті так же в’яло і з усиллям проговорив:

— Скажи, ти… це зарані обдумала?

— Ні! — твердо одповіла Ріна. — Я не знала сама, що так вийде.

Юрій помовчав.

— Значить, ти хотіла… серйозно вінчатись?

— Про це не будем балакать. Все одно тепер кінець… Тепер всьому кінець!

І раптом, одвернувшись, вона припала головою до стіни, притулила руки до лиця і, підкидуючи плечима, гірко заплакала.

Юрій швидко повернувся всім тілом в її бік.

На лиці його одбивалось найщиріше здивовання. Він сидів так з хвилину, потім устав і підійшов до Ріни.

— Чого ти, Ріно! — обережно і ніжно спитав він. — Скажи, чого ти плачеш… Рінусь, га?

— Н… не знаю… — шопотом сказала вона і ще жагучіще заплакала.

Юрій машинально почав піддержувать її за лікоть, який підскакував з плачем її, і знов сказав:

— Скажи, Ріно… Мені треба знать, розумієш. Треба… Бо я так не можу піти… зовсім.

Ріна потрохи затихла, немов сама думаючи над тим, чого вона плакала.

— Не знаю, Юру… — нарешті, не повертаючись до його, але вже без сліз заговорила вона. — Може, того, що так… тебе образила, боляче тобі зробила… Може… що кінець…

— А чого ж кінець? — ледве чутно й посміхаючись, спитав Юрій.

Ріна подивилась на його почервонілими очима, які від мокрих повік здавались обтиканими чорними стрілками.

— Чого кінець? — здивовано спитала вона. — Ти думаєш, що тепер, після цього може не бути кінця?

Юрій боляче посміхався.

— Думаю.

— Ти це серйозно говориш? — похмурила брови Ріна.

— Серйозно. Я скажу більше, я згожуюсь на твою пропозіцію… себто на Херсон…

Ріна широко дивилась на його, помалу вся освітлюючись. Юрій, помітивши це, поспішно додав:

— Тільки не зараз, Ріно… Почекай… Я признаю рацію за тобою… Це нічого, що ти при всіх… Це, може, навпаки, якраз добре, так і треба… Тільки, ти чекай, я хотів щось сказать… Ну, так. Та не думай про образу… Образи нема. І не можна це. А от що… Я скажу тобі мою рішучу одповідь через місяць… Добре? Ти прости мені, що я хотів тебе присилувать вінчатись… Я знав, що ти згодишся. (А якби згодилась, було б ще гірше. Я б собі потім не простив.) Почекай, Ріно, я хочу все сказать. Ти все ж таки не думай, що я зовсім поганий. Я не через те… Але через місяць я тобі все скажу. Я скажу вже рішуче. Тільки так брати шлюб, як "я" хотів, я не буду… Коли хочеш, можем вінчатись, але не так, як я хотів… Себто не вінчатись, а жити… Власне, й не жити, бо я й не думав цього, я сподівався, що ти одмовишся… Ах, Ріно, я знаю, що ти не розумієш… Не можу тобі сказать. Тільки не думай, що не люблю. От через те, що люблю, от у цей вечір бачу це, от через це й хочу тобі через місяць тільки дать одповідь… А може, й раніше. Ні, через місяць, і навіть коли трохи більше, то це нічого, ти не турбуйся… Я, знаєш, виїду звідци на місяць. І писать не буду, і адреси не дам… Не, питай, Ріно, я не можу сказать… Ну, а тепер я піду, я дуже… змучений… Я мушу… Словом, через місяць. Ти віриш мені, що я не тікаю?