Про УКРЛІТ.ORG

Божки

C. 38
Скачати текст твору: txt (941 КБ) pdf (600 КБ)

Calibri

-A A A+

Нарешті він зовсім заспокоївся. Але тільки Вадим рухнувся, щоб змінити незручну позу, як він розплющив око і, дивлячись ним на сина з якоюсь строгою, напруженою увагою, на диво виразно і твердо з мукою викрикнув:

— Вадю, Бог є?

Вадим сильно уперся кулаком в ліжко і на мент затримав дихання. Він зразу ж зрозумів, що питання задано не для розмови, не так собі, а з якимсь важним, рішаючим значінням для батька, що одповідь чекається всіма силами душі, і що вона не може бути ні так ні сяк, а певна, категорична, без хитань. Знов згадався Ось.

І сам не знаючи, як се сталось, Вадим тихо, але твердо й непохитно промовив:

— Є, тату!

Батько аж підвів трохи голову, гостро дивлячись сину в лице.

— Ві-иш?

— Вірю, тату.

І знов, як під владою незрозумілої сили, Вадим помалу, впевнено підняв руку і, не зводячи очей з батька, перехрестився два рази.

— Вірю, тату, в Єдиного, Всемогущого Бога.

Трохим Петрович пустив голову на подушку й заплющив око. Лице його стало дивно-спокійним, і навіть гримаса рота не здавалась гидливою, а тільки скорбною. Круг ока лягла тінь умиротворенности й теплого спочинку.

Вадим же все сидів в тій самій позі, боячись рухнутись.

В цей мент рипнули двері й у хату з горщечком в руці війшла Олена Іванівна. Побачивши Вадима, вона зробила злякано-радісні очі, захвилювалась, заспішила і, коли ставила на стіл горщечок, сльози вже текли у неї по щоках.

Вадим обережно встав і пішов їй назустріч. Вона обхопила його вище ліктів руками і, плачучи, припала головою до грудей його.

— Ну, чого ж ви, мамо? Чого плакать? — мягко, почекавши трохи, сказав Вадим і подивився на батька. Але той так само тихо й спокійно лежав, тільки око розплющив.

Олена Іванівна зараз же затихла. Одхилившись і витираючи хвартухом очі, вона з журним докором проговорила:

— Чого плачу? А як же нам, сину, не плакать, як ти так з нами поступаєш? Як же ти міг так, що не прийшов учора? Ждали тебе, ждали, думали, думали, передумали. Вже так і рішили, що забрали тебе знов. Батька б хоч, сину, пожалів, за його подумав. Он що з ним зробив, всю ніч не спав, так переволнувався… Вадим аж кинувся весь.

— Господи Боже! Я ж не думав… А Ось хиба…

Але батько не дав йому договорить. Тільки Олена Іванівна почала про його казать, як він замукав і з несподіваною силою й незадоволенням викрикнув:

— Ні… Неп-авда!

Аж кров йому прилила до голови, а око дивилось з докором і гнівом.

— Неп-авда! Ні… я сам!.. Ні…

Вадим сів на ліжко і заспокоююче погладив батька по плечі.

— Ні, тату, ні… Не хвилюйтесь. Мама це сказали так собі… Я ж розумію …

Але батько дивився пильним оком на зблідле лице сина і докірливо переводив погляд на Олену Іванівну. Олена Іванівна мовчки підійшла до Вадима і обняла його голову.

— Сину наш!..

І знову сльози покотились крупними швидкими краплями. Вадим узяв між свої долоні одну руку матері і схвильовано-ніжно потискував її. А рука була скоцюрблена, з холодними, задубілими від ревматизму пальцями, з повипинаними од праці синіми жилами.

І материне лице сьогодня видавалось старішим. По обидва боки підборіддя звисали старечі мішечки, а щоки побіля рота позападали. Зморщок було більше, і в них щось чорніло, немов виступала там земля, яка кликала матір до себе. Ніс від сліз почав уже червоніти.

— Годі, мамочко… Простіть мене, я більше не буду так… Я мав деякі діла і не міг прийти… Та й кімнату собі шукав.

Кімната зараз же зацікавила Олену Іванівну. Чи тепла? Чи ясна? Чи дорога?

— Як би нам, сину, хоч з рік-два пожить у своїй хаті, — тужно зітхнула мати. — Та підлічить старенького тата… Хоч би не мучився так. Ти, сину, ходиш там по світах, розпитався б ти дохтурів, чи не можна що зробити. Уже й старий согласний, учора…

Трохим Петрович знов занепокоївся. Напружившись, він сказав:

— Не т-еба…

Олена Іванівна не зрозуміла.

— Що не треба?

— До-то-їв… Уже не т-еба… Там мій до-то!

І Трохим Петрович повів оком вгору.

Мати була вражена і вже хотіла щось сказати, але Вадим обережно потиснув їй руку й підморгнув одним оком. Олена Іванівна зрозуміла і, зітхнувши, покірно сказала:

— Ну, що ж?… Не треба, то й не треба. Може, змилується Бог, та й так полекшає… Вже про здоров’я не помишляємо, аби ж хоч не було мук таких… Це хотілось би… Ну, а як не треба, то й не треба…

Тут Олена Іванівна згадала про лист і хотіла дать його Вадимові. Але, довідавшись, що він уже взяв, почала з цікавістю розпитувати про Микульських, особливо про Олесю.

З листа вона перейшла до Степанидиної пропозіції служби. Переказуючи Вадимові слова Тепи, вона щиро хвалила її, дякувала, прощала їй все. По тону й по деяким словам Олени Іванівни можна було вивести, що вона надавала неабияке значіння цій службі, не тільки з грошового боку, а з більш важного й серйозного. Тут же почала для чогось оповідати, як Тепа перебірає кавалєрами, як гидує ними, як, видно, нудиться й журиться за чимсь чи за кимсь. Немов випадково згадала, що Тепа дуже пильно розпитувала про те, як він, Вадим, віднісся до того, що Рибацькі приняли батьків до себе.

В. Винниченко. Твори. Том осмий. Київ - Відень, 1919
 
 
вгору