Вадим слухав мовчки, покивуючи иноді головою. Потім обережно проговорив:

— Так, мамо, це дуже добре… Тільки з службою доведеться трошки підождати.

— А чого ж то так?!. — трівожно скинулась мати.

— А того, мамо, що мені треба буде клопотатись, щоб приняли в універсітет.

Олена Іванівна махнула рукою.

— Не приймуть, і не клопочись! Тепа казала, що ні за що не приймуть.

— Ну, Тепа. Тепа всього не знає. А я вчора був в універсітеті, і мені сказали, що як я з місяць похожу по всяких особах, то й приймуть…

Мати була незадоволена.

— Ох, сину, що тобі той універсітет твій?.. Мав уже його доволі… Покинув би ти його… Узяв би службу, женився та пригрів би нас на старість, із цього пекла нас вирятував…

Вадим погладив материну руку.

— Я й без цього буду старатись, мамо…

Мати безнадійно похитала головою.

— Не зробиш ти нічого… Недобрий ти, сину…

— Та я ж, мамо, не зовсім одмовляюсь. Я тільки зараз не можу. Треба буде бігать, а на службі ж не можна пропускать… Подивлюсь. Як нічого не виходитиме, кину й візьму службу.

Олена Іванівна, власне, вже й цим була задоволена. Вона сподівалась, що Вадим просто одмовиться та й годі. Подумать собі: служить у тих Рибацьких, проти яких він колись так воював, прокламації на їх писав, забастовки робив. Вже одне те було добре, що Вадим не спалахнув, не розсердився.

Яка саме служба була, Олена Іванівна знала. З її погляду це як раз підходило Вадимові, — робота неважка, чиста, не підлежна, а, навпаки, з правами начальства. Але знала вона також, що Вадим мусів поставитись до неї негативно. Ось, наприклад, як почув, зразу ж підтягнув губи й замовк, як води в рот набрав. А вже як Ось губи підтягує й мовчить, так і знай, що дуже незадоволений. А від кого ж і набрався він того духу, як не від старшого братіка?

Згадавши про Ося, Олена Іванівна не могла вдержатись, щоб не заговорити з Вадею об тім, що її вже довго непокоїло. Непокоїла ж її чудна вдача Йосипа. Парубкові вже двадцять третій рік, а він живе, як шістнадцятилітня дівчина. Звичайно, Боже борони його від піяцтва, від гультяйства, але ж чоловік не камінь, молодий ще, — міг би коли-небудь і випить трошки, і з баришнями пройтися десь по бульвару, і забавитись. Він же як каторжний: тільки від роботи — так і за книжку. Не можна його відірвать від тих чортових книжок, де їх у Бога така сила береться? Одна за одною, одна за одною! Думається: ну ось цю прочита та вже більше не буде. Куди там: аж п’ять зразу принесе. Та чи їсть, чи одягається — все у книжку дивиться. Що вже лайки було за це, що вже сліз проплакано — нічого!

Книжки та Антошка з милими своїми сестричками. Антошка, Макаренків син. Макаренко, слісарь у Фанштейна, батьків колишній друзяка. Хороший чоловік. Дай, Боже, царство небесне. Помер та покинув трьох дітей з старою матіррю. Думав небіжчик, що син матір упокоїть на старість. А син почав революцію робить та в тюрьму попав. Та мало того, що сам, ще й сестру Маньку за собою потяг. Що вже стара Макаренчиха сліз вилила, то і у всіх цих книжках не списали б ні Антошка, ні Манька. А сказать Йосипу нічого не можна: замовчить — і хоч убий, ні слова. Аж страшно часом цього хлопця. Що він собі там дума про себе, що вичитує з тих книжок, Господь його святий знає. Правда, не грубіян, поштивий, жалів батьків, копійки не витрача на дурощі, а все ж таки якось не так, як треба у його. Вигляд такий часом суворий та строгий, що й заговорить страшно. Ну, бува, що й засміється. І тоді посмішка така, що хоч бери його на руки та грайся з ним, як з трьохлітнім. Тільки останніми часами все меньче та меньче сміється він.

Олена Іванівна зітхнула, помовчала й тихіще, немов Ось був тут десь близько, знов почала:

— Боюсь я, сину, одної тут біди. Прошу тебе, Вадю, розвідайся ти про це. Казали мені люди, що Ось дуже упадає за Манькою, та так упада, що хоче женитись… Я, сину, цього не переживу. От тобі моє посліднє слово… Що вже нам було, а такого я не переживу. Поки я жива, не допущу у рід свій такої дочки. Убийте мене лучче, живою в домовину закопайте, а не дам і не дам своєї згоди на це. Що там найшов він у неї? Як можна на таку поласитись? Їй, звісно, хочеться, бо хто ж її візьме, а нам яка радість? Хоч би ж копійка яка за душею була, а то голі всі як бубон. І, сказать би, хлопець такий, що не полюбить инча. А то ж захоти тільки. Єсть тут одна, дочка лавушника. Заможні люди, привітні; кажуть про його, що він з жидівських погромів розжився. А воно й неправда. Роботящий, бережливий, то й склав собі капитал. А хоч би й з погромів? Як добро тисячами на вулицях валялося? Хто б не підняв? Високого стану персони, та й ті гріли руки, а бідному чоловікові і Бог простить. Так дочка дуже за Осею побивається. Колись у дружбі були, до погромів. А потім і пішло на розрив. Кажу Осеві, а він… як до стіни. Манька-шлюха йому миліща. Вадю, сину, внуши йому, дитино, щоб він цього не робив… щоб пожалів бідних калік-батьків. Та й ще-ж яка історія! Ти ж і не знаєш…