Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе… вона не вмирала… не вмре… Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити…

— Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, – каже йому.

Він дивився мовчки на неї.

— З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є…

Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.

— Ой пусти, пусти! – промовила, – як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!

Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька…

— Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче – задушив би мене навіки!

— Удушив би, кажеш?

— Атож!

Він споглянув ще на неї – вийшов, по дворі ходити став, думУючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.

Гукнула його Галя обідати.

— Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?

— А все думаю, хто кого посідає – сильний безсильного чи безсильний того?

— А вже ж сильний безсильного!

— Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш…

— А схочеш, то й не пустиш. Хочеш – понівечиш і встережеш, як встерегти.

— Добре кажеш, Галю! правду кажеш!

Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі – вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.

— Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, – знов Галя озвалася до його.

— Що дужіш од усього на світі?

— А нема над кохання! – промовила, горнучись до нього.

— Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! – так їй знов одказує і знов засміявся.

Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.

— Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!

Здригнувся й Павло! Одсунув віконце – у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.

— Се так щось, – каже Галі, – може, ворітьми вітер.

— Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке…

— А бачу ж, що нічого нема!

— Оце як налякалася я!

Відчинила двері – вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.

— Куди ти? – спитав Павло. – Не ходи!

— Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.

— Я сам тобі внесу, не ходи!

Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав – він аж застогнав від болю.

— Варко! Варко! – кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.

Він уніс води Галі і бере шапку.

— Куди се ти, Павло? – пита Галя.

— Треба мені!

І пішов хутко.

Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце – вдивлялася, прислухала – нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого…

VIII

Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.

— Варко! тривай, зажди! – ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.

Схопив її обіруч.

— А що? – вигукнула дівчина, – одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там… Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!

— Видужала, – одкаже їй.

— Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, – я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..

— Підожди, дівчино, надумаємо.

— Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами… Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її… було мені страшно… я сумувала сумом об їй… от і виплакала, що одужала втіха моя!

— Були й мої дні, були й мої ночі! – промовив Павло.

Вона як впала коло його.

— Павло, коханий мій! – говорить. – Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, – я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, – я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, – жаль мені, острах мені… Коли ж бачу – укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть… Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого… Я колись тебе зненавиджу… смерті забажаю тобі… Забий ти її – нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..

IX

Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала – сиділа, шила.

— Як же ти спізнився! – промовляє до його. – Я вже думала, думала, дожидала…

Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі… Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.

— Нащо мене дожидати було? – зговорив гнівно. – Чом же не спала?

— І не дрімалося мені – оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? – спитала – не сказав; попросила вечеряти – не схотів.