— Добре! – одмовляє тим-таки словом ізнову…
XIII
Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.
Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона – розсудливим. Нема хліба, – бувало того не помалу, – то Лукаш і каже:
— А що, жінко, нема хліба?
— Нема, чоловіче.
— А в тебе нема копієчки про смерть?
— Нема й про смерть.
— Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.
— А вже ж, як нема де взяти, то нема, – обійдеться.
— Хіба зажуримось?
— А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журитись.
— Хіба людей попросимо?
— Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.
— Так води напиймось!
— Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!
Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий – він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.
Увійшов Павло у їх хату: Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.
— Милості просимо! садовіться, – вітає Лукашиха Павла.
— Вашої милості просимо! – крикнув Лукаш із печі. Яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило – й бити нікого, і взяти нічого!
Павло сів.
— Я до вас, дядьку, – каже Лукашеві. – Я до вас діло маю.
— Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?
— Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.
— Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?
— Варку Линівну.
— Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.
— З панського двору…
— Еге, це заїжджа, пташка залітна!
— Я її знаю, – озвалася Лукашиха, – їй хоч би за гетьмана, то не страшно.
— Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці – ціла юрма прискочить.
— Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.
— Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?
— Вона, славлють, заможна, – каже Лукашиха.
— Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!
— Чому ж не піти, коли вподобала, – каже Лукашиха.
— А ось він, мабуь, зна, чи вподобала, – одказав Лукаш, моргаючи на Павла. – Наше діло – із Богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину…
Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.
Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.
Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті…
— Жінко! – каже Павло, – люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!
Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.
— Павло, – каже до його. – Тобі не страшно нічого?
— Не нагадуй про страхи; поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою…
— Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами…
— Не дізнаються люди, – байдуже мені за люди!
— Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще… Боже, мій Боже! Що ж, як довідаються, – яка ганьба! Який суд!
— Я не боюся!
— Зашлють нас…
— Я не боюся!
Вона тоді заплакала слізьми.
— Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся, – промовила до його докірливо.
— Я своєї душі, сам себе боюся! – одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається…
— А чого ж ти сам себе боїшся? – поспитала його вся переполошена.
— Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую – моя душа холоне…
— Господи! – покрикнула, затрусившися, – вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..
— Ні, не приходить вона…
— А ти ж голос чув…
— Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло – забувай та кохай мене…
Вона й рада – рада розважитись, радніша забути…
XV
Поки із ним, при йому, то й нічого – очі світ бачать; а зостанеться сама – боязко та лихо їй. Вийде між люди – здається, що на неї дивляться усі пильно, що про неї говорять усі, – і стоїть вона наче от людина у чужій одежі багатій, посоромно хапаній, сама бідна й ганібна; що от оступлять її осудливі, немилостиві й правії душі, й нікуди їй вже бігти буде… І поспішалася вона од людей геть додому до своєї хати. І вдома їй радощів не було; не було й тихого спокою. Часом в їй було жадання незмірне покинути й дім той, і Павла – усе, що доти вона знала й бачила. «Куди ж я піду? де ж я подінуся? – думала тоді, – хто мене розважить? хто ізглянеться на мене? Всюди буде мені ще гірше. Піду додому…» – та й ішла додому.