Про УКРЛІТ.ORG

Павло Чорнокрил

C. 13
Скачати текст твору: txt (110 КБ) pdf (135 КБ)

Calibri

-A A A+

— А чого се ви до мене налазите? – говорить він. – Я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, – ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть…

— Іди, іди, до смерті ще не готуйся, – загомоніли, розступаючись, люди.

— Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений – се безпечніше; а то всіх засудять… погинемо, як гуси…

А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.

Так і порішили, щоб його божевільним пославити, бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.

Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.

XIX

Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, – бігти кинулася куди очі спали, насилу її зловили; став їй управитель розказувать, – вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; Бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.

Казали її завезти десь у інше, в далеке село.

— Добре! добре! – промовляла, – везіть! їдьмо! добре! – Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «Добре! добре! як же!» – а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «Добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той… поїхала…

Люди вийшли дивитися, як її селом везли, – звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: «Бувай здорова!», поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе…

XX

А Павло сам зостався. Він вже з Варкого не бачився і не прощався. Як почув, що вже поїхала, тільки голову підвів та й знов схилив, слова не промовив.

Як схотіли, кажу, так і спорядили. Він сидів у своїй хаті за божевільного. Десь вишукали – найняли парубка За їм ходити нібито, що жалко бідного чоловіка. Здається, опасувалися, щоб не заподіяв собі смерті, бо дуже вже він тужив. Так тужив, так тужив! А тихий до всіх, покірний.

Парубок недовго прожив при йому, покинув. «Се, – казав, – се нещасливий зовсім чоловік – він мене навіки вже засмутив; піду – розважуся!» І пішов бідувати, добру ллату занедбавши.

По часі, зобачивши, що Павло «смирний», дали йому волю ходити куди схоче по селі; далі управитель його покликав робити в своєму городі – на панщину його не брали; то він став робити знов. Робить з ранку до ночі, без одпочинку, безперестанку робить-робить, сумуючи тяжко. Сам ні до кого не обзивався, немов не смів, а як коли до його хто обізветься, то такий він вдячний, радий такий!

Сам на самоті ніколи не хотів зоставатися, а все туди рветься, де люди; хоч здалека стане, дивиться, як ходять, прислухає, як гомонять… Нещасливий чоловік частенько, було, приходить, як хто до його добрий, та й проситься: «Нехай я у вас заночую!» Пускають його заночувати добрі люди – тішиться. Було, дітей до себе прикликає, пташок приманює, – тішиться, як до його біжать, як линуть…

Одного разу Павло робив у дворі в управителя, і управительська дочка маленька гралася з утятком, жалуючи та пестячи, поки аж утятко не вдушилося. Тоді вона побиватися та оплакувати дзвінким голосочком. Павло зблизився та як побачив – втікати, втікати. Стріли його люди, спинили, білий, зрошений сльозами ревними, труситься весь…

Опісля, як, було, побачить тую дівчину, біліє, тікає геть.

Жив він так роки, поки його тута не звалила, – зліг вмирати. Як тужив він! Як він плакав! Усе просив: «Живі люди! Ходіть на мої гробки! Будьте милостиві, ходіть на мою могилку! Гомоніть, як я лежатиму!»

Тяжко й сумно вмирав, плачучи.

Перечулося в нас об Варці, що жива й хороша, що забула лихо, забула страхи усі свої; що красується на вечорницях, що збирається заміж…

 
 
вгору