Заговорила… сльози покотилися, посипались по личку.

Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь – от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє – найшов! чує…

— Боже ж мій милий! як важко! – промовила до його. – Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я…

А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою… Одкаже:

— Чому?

— Кремезні люди, славлють… Як вас зовуть? – спитала.

— Павло.

— А на прозвання?

— Чорнокрил.

— А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.

— Сумуєте ви дуже у нашій стороні? – їй каже.

Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми…

Він неначе того й жадав і змовк.

— Ходіть, – промовляє вона крізь сльози, – ходіть за мною, подивіться!

Веде його на згірочок та й показує. – простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся… «Се, – каже, – се шлях на мою сторону».

Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.

Стояли собі, забувшися, що час не стоїть.

Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.

— Нема в мене ні батька, ні матері.

— Як і у мене, – каже, – і я сирота.

Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його – сам би відцурався тоді.

А жінка? А Галя його?

І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.

А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?

Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх – не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: «А жінка ваша?» – і серце йому омирало…

Півні заспівали по селі.

— Та вже пізненько! – промовили обоє разом. – Се вже перші півні співають.

— Прощайте! – каже Павло.

— На добраніч! – привітала його дівчина, зникаючи у темноті.

IV

Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір – вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона – вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом… Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав – жаркими та гіркими, – так-то йому здавалося, – як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці… як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!

День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається – туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче – любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє, дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають…

Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі – гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого.

А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати… А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно… шукає-питає якого діла – робота рук не йметься; заговорить – гірка його розмова, ущипливі слова… А Галя все так, як і була, – привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: «Голубе мій! серце моє!» Обніме свою голову він та й із хати утікає.

Душно було йому коло Галі – від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш… біг він до дівчини – чорна туга з ним… Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився – треба!

З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.

— Чого такий? – жалує його. – Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! – а сама так і припадає до його.

«Я жонатий», – хотів він вимовити, та каже:

— Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?

— Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.