Та й пригорнулася до його, як дитина до матері. Обійняла його великая туга, сум сумний.

— Дівчино, – говорить, – я жонатий, в мене жінка є…

Вона як була коло його – і не одхитнулась.

— Що? – питає.

— Жінка є в мене… Чуєш, дівчино? Знатимеш?

Схопилася вона.

— Це жарти такі чи правда така?

— Правда щирая.

Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи. Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.

— Годі! – погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. – Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!

— Серце моє, не плач, постривай, – промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити. – Не кидай ти мене, – просить, – не втікай од мене!.. не кидай!..

— Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе Бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!

— Тебе і себе, дівчино!

— Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер… Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, – пожалуй!

І обіймає його, і ридає, і благає…

— Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!

V

Сперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться – гіркий світ, а побачаться – ще гірший. Сидять, було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? – промовила Варка.

— Як же мені розказувати? – спитав… – І нащо питати?

— Розкажи мені, розкажи! Чого одвертаєшся? Як в мене нічим хвалитись перед тобою, ти мені похвалися!.. Яка ж вона? Яка краса її?

— Вона хороша.

— Спасибі Богу! Любить тебе?

— Любить.

— І жалує?

— Жалує.

— І добра й люба?

— Добра й люба.

— Чого ж тобі ще треба? Чого коло мене ти шукаєш? – погукнула. – Іди до своєї хати, до милої жінки!

— Годі, дівчино, годі! нащо розпитувать! Не так було б мені свою праву руку одрубати важко, як тую правду визнати-вимовити. Пожалуй ти лучче моєї бідної голови!

Вона вирвалась із його рук.

— Де ти з нею пізнався? – пита.

— Тут, у селі.

— І дуже вподобав одразу?

— Вона мені до вподоби була… А за що ти мені муки завдаєш, дівчино?

— І хутко її посватав?

— У півроку.

— Мав час на роздУму! Півроку зналися!.. І часто бачився тоді з нею? щодня?

— Щодня.

І от мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята… Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком… Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба себе самого…

В його на руках дівчина його люблена ридала… Плакав і він того вечора сльозами.

VI

Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут – де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.

Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.

«Де він буває?» – думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись…» Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: «Чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає… «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?» Думаючи і почує, що влита сльозами… «Оце, оце, – говорить сама до себе, – мов дитина, плачу… Оце!..» А сльози таки ллються невпинимі… Втомиться – роздрімається – все округи мішатись починає ув очах; що дослуха – наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим…

Такеньки минув тиждень, – коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно – ніхто не всміхнеться; розмова тиха.

— Мабуть, мені помирати? – спитала Галя.