— А ти куштував?

— Ще нi.

— То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?

— Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?

— Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.

— Не так-то й скоро.

— Та вже циган продав кожуха, — смiється дядько Себастiян i пiдхвалює вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.

З’ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь сумнi голоси.

Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд’їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за часiв татарських наскокiв ховалися люди.

— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастiян i грає заснiженими вiями.

— Хочу!

— Тодi вiзьмемо лiворуч.

Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми незабаром пiд’їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi, видiлялися грона.

— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.

— Ой, гарно як! — щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, — I де її стiльки взялося?

— Де? — задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. — Старi люди кажуть, що колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому. Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата — у твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай. Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини. Незабаром з’явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька Себастiяна:

— I ви, значиться, приїхали ламати калину?

— А ви її ламаєте?

— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

— Простуду лiкуєте нею?

— Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi мають дурнi грошi — навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":

— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька Себастiяна, як на дивака.

— Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт завезу!

— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькi, присмоктанi уста. — За що менi така сiпанина?

— Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?

— Маю.

— Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!

— А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальствi ходите?

— Хiба ж не видно?!

— Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?

— З Вiнницi.

— Значиться, такий є приказ, — дивується чоловiк. — Дiждалась i калина приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. — Вiн вийняв ножа i зник за тими деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди…

Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу — i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.

— Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

— Не замерз.

— Все одно трохи пробiжiмося.

I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене, пiдкидав угору i ловив, як м’яча, а розумний кiнь скоса поглядав осмiхненим оком i сам доганяв нас.

Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в’їжджаємо на шкiльне подвiр’я, де яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр’ї зараз тихо (школярi пороз’їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують на тепло.