Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п’єсу Настi Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:

— А стрiлянина є в них?

— Є, i навiть багато!

— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi…

Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, — сьогоднi читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу можна було б вставити у п’єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

— Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, — несе йому посмiшку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:

— Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом вп’явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб’ються на ньому?

— Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? — прядучи пряжу, допитується мати.

— Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, — тато знову зиркнув на мене. — Оце ж написало воно якусь п’єсу, i її поставлять у школi. Ото буде кумедiя!

Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

— I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось грамузляє.

— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем стає. I хто нам тодi корову пастиме?

— Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?

— Ото ж i говорила: школа поставить його п’єсу, цiна квитка буде п’ять копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю — посовiстився спитати. Як, сину, пустять батькiв твоїх?

— Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:

— Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.

— Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду, навiть слова не закаламутив.

— Тату, i справдi вчителька сказала, що… того, поставлять? — забринiв надiєю мiй голос.

— Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання, щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмiшкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас iз мамою в тiятри?

— Ой таточку!.. — Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.

— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справдi з нас щось буде?

А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

— О, i ви знаєте, — скривився я.

— Усе село знає. У нас iз кашлем i п’єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже Ликерiя?

Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б вписати в п’єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:

— Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?

— Як це — роздобути? — недовiрливо косує на нього батько. — У водi чи в крамницi?

— На дурничку! У водi з-пiд криги.

— Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? — пiдсмiюється тато.

— Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне око, що всю рибу перелякає — на дно пiде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби. Треба й нам гайнути.

— Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?

— Чотири i торбу про запас, — не моргнувши оком, вiдповiв дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

— Чого ж так мало?

— Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо — на сани вкинемо, — навiть не посмiхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?

— Можна й поїхати, — погодився тато, — Готуй, жiнко, мiшки!

— I на рибу, i на в’юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в’юни, скубляться у клубки i чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить каганець i кричить не своїм голосом: