"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, — аж тiпається вона, — хтось вужiв повну хату напустив!"

Глянув, а по долiвцi мої в’юни повзають, — чисто усi порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в’юнiв мало любовi не позбувся.

Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

— Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить менi казкою.

— Обiйдемось без тебе, — вiдмахнувся тато рукою.

— Вiзьмiть, таточку.

— Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої забереться.

— А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

— Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.

— Хай привчається до всякого дiлечка.

— Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! — гримнув тато.

Мене з печi як вiтром здуло, — босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить до хвiртки i смикає мотузочок, ув’язаний до дерев’яного засува.

— А хто там?! — гукаю баском.

— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?

— Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! — Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.

— От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! — весело вiтає гостя дядько Микола.

— Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, — смiється дядько Себастiян.

— То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого доточили.

— А як же без приросту обiйтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше зноситься вiн, як сатинова латка.

— Ваш навряд чи зноситься — не тi ковалi його кували, — дядько Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобi, Панасе, по твоїй вдачi знайшли молодецьку службу.

— Хто це — ми? — насторожується батько.

— Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.

— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.

— Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! — каже дядько Себастiян.

— Чого ж це мушу?

— Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а лiсам — недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i заповзятих. Як ти?

— Не хочу.

— Боїшся? — в’їв тата дядько Себастiян.

— Ні лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! — блиснули завзяттям батьковi очi. — Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.

— А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було б протопити.

— Коли тобi це подобається, — топи, а я свою пiч не хочу паскудством обiгрiвати.

— Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!

— Ой! — зажурилася мати.

— Громадою просимо, берися за це дiло.

— Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, — зiтхнув тато… I недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…

— То що тобi, Панасе, треба на початок? — повеселiшав дядько Себастiян.

— З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.

— Нащо так багато?

— Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

— Тобi ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?

— Хай не забуває, що в нього є брат, — вiдрiзав тато. — Коли заберу лiс у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.

— То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, — погодився дядько Себастiян i зиркнув на пiч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепiвський.

— Завтра? — аж не вiриться менi.

— Атож. Одягайся теплiше.

— Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

— Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!

— Як хочеш, дiло хазяйське, — сказав тато.

Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на вiтрi.

Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi вареники, як ущерблений мiсяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у легкокрилi санчата й чекав на мене.

— Чим це ти напакував торбу?

— Варениками — i для вас, i для мене. Покуштуйте.