— Ї в ясної ж пані дочка Текля чарівна! І скоро…

— Текля — не дочка… — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.

— Хіба в пані не було дітей? — здивувалася Младанович.

— Були, — похмуро відповіла Кшемуська.

— І померли?

— He треба… не треба про це, — з болем вирвалося в пані Ядвіги, й вона, затуливши хусткою очі, поквапно підвелася, щоб приховати від цікавих поглядів своє затаєне горе.

А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камінням і обсадженої квітками, нудилися в самотині красуні панни: вони чекали пишних лицарів, але їх усе ще затримували в залі.

Вероніка Младанович стояла на місточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидві панни мовчки вдивлялися в прозорі води, де по золотистому дну пропливали силуети лящів і коропів, які то поволі збиралися цілими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу — шматочки хліба, кидала старша Младанович, Доротея, що сиділа з двома паннами на мармуровій лаві коло самого берега. Недалеко від них плавали два чорні лебеді, зграбно вигинаючи свої довгі шиї; вони ловили шматочки хліба, крихти від яких перепадали рибам.

Погода стояла чудова; кучеряві верби, що обступили ставок, звішували над дзеркальним плесом своє поникле гілля, вже побризкане золотом першої осені, й надавали всій картині елегійно-сумовитої чарівності. Цей настрій передавався й паннам, які поринули в невеселі думи.

— А чому не всі сюди з’їхались? — перервала нарешті мовчанку Текля, одвернувши зашаріле личко од Вероніки.

— Як — не всі? — здригнулась Вероніка, відірвана цим запитанням од своїх дум.

— А так, декого немає, — зовсім зніяковіла Текля, стримуючи непрохане зітхання.

— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелікса? А я й не збагнула відразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумію, що його могло затримати? Батько не давав йому ніяких доручень, а відпустив минулого тижня в його посесію, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — він же хорунжий тутешньої команди.

— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблідла й зупинила переляканий погляд на Вероніці.

— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрість.

— То йому, виходить, не цікаво було… побачитися… ну… з тими, що з’їха-лися… послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.

— Моя кохана! — обняла її Вероніка. — Прилетить ще ясний сокіл, не на один же день з’їхалося пишне лицарство, дорогі гості!

Панни, що сиділи на лаві, вряди-годи перекидалися словом: усіх гнітило грізне передчуття неминучого лиха.

— У нас на Поділлі ще гірше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зітхаючи й зводячи до неба блідо-сірі очі. — Тут не відчувається небезпеки, а тому й дихати вільніше, а в нас щодня страх.

— Та в вас же конфедерація, сила славного лицарства, — промовила життєрадісна, червонощока Доротея. — Хіба під охороною їхнього меча може бути страшно? А де з’їжджається лицарство, там стільки забав, бенкетів і веселощів!

— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишніх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає міри буйному пияцтву.

— Ох, ці бойові бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хіба там може зародитися ніжне почуття? Саме тільки звірство.

У цей час до панни підійшов хорунжий уланської корогви молодий і гарний брюнет Кребс.

— Панно Вероніко! — окинув він поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.

Дівчата здригнулися від несподіванки й прибрали поетичні пози, а обличчя їхні осяяли чарівні усмішки.

— Батько кличе? — зашарілася Вероніка.

— Так, ясна панно.

— Я зараз.

Вероніка збігла з місточка й квапливо пішла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.

— Панна неначе гірська сарна, — говорив він, — кручі їй — не кручі.

— Ну які ж це кручі? — засміялася Вероніка. — Пагорки, та й годі! То в вас на Поділлі гори із скелями та урвищами.

— Я певен, що панна злетіла б і на скелі, й на бескиди, мов легка пташка.

— Ого! Це пан грабя’ привчив свого хорунжого до таких компліментів?

— Ні, патрон мій суворий, але сама панна мимохіть викликає захоплені похвали… може, й недоречні… але, падам до ніг, — від них утриматись неможливо… Я вперше у житті зустрічаю дівчину з такою освітою, з таким знанням не тільки мов та історії, але й усіх інтересів нашої вітчизни.

— Пан перебільшує. Історичні й державні мої студії обмежуються лише життєписом королів польських і розправами про Люблінську унію та Брестський собор. Та ще газетою Лускіни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли миші, й жадібно вивчала напам’ять цілі сторінки не тільки з життя королів, але навіть із житій святих, але хіба ж це знання?

— От якби й наші мудреці так думали, то не наробили б помилок, за які розплачуються цілі покоління кров’ю, а рідна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.