— Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, — звернувся до зібрання лисянський губернатор Кшемуський, — од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повідомлення, що посол московський поставив нашому крулеві вимогу, щоб права схизматів були прирівняні до прав католиків і мало не до прав нашого славного, першого в усьому світі шляхетства.
Почувши останні слова, гості, представники старшого покоління, гордовито стріпнули чупринами й розправили пишні вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись під боки, почала підкручувати вгору свої вусики.
— І кажуть, — провадив далі, підкреслюючи слова, Кшемуський, — що король уже підписав декрет, продиктований московським послом.
— Побий мене перун, а більше терпіти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, — спалахнув полковник Пулавський. — Не питаючи згоди сейму, видає королівські декрети, які забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усі церкви й церковне майно та ще й відновлювати свою ієрархію за допомогою переяславського єпископа Гервасія.
— О sancta mater! — обурився плебан Баєвський. — Невже ж горда Річ Посполита підкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповіти вітчизни? Адже місія Польщі — схилити весь світ під стопу найсвятішого папи… і раптом наша славна Річ, внаслідок зради, змушена буде відхилитися від призначеного їй шляху?
— Ніколи! Довіку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! — закричала, брязкаючи зброєю, молодь.
— Авжеж, цього безумства допустити не можна, — різким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, — це, не кажучи вже про релігійні міркування, додало б зухвальства хлопам, і вони чинили б іще більший опір нашій волі. А хлоп мусить бути німим рабом, під’яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхті і нічого не дав йому з нами рівного, крім душі.
— Як бога кохам, — мовив на це Младанович. — Ясновельможний пан обозний сказав велику істину: тільки тоді ми, шляхетне лицарство, будемо спокійні й край процвітатиме, коли всі хлопи забудуть свою схизму і за допомогою католицького духівництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матері всмоктуватимуть вірність і покору нам.
— А ці декрети збунтують непокірних хлопів, — обізвався хорунжий неми-рівського графа, молодий і ставний Кребс. — Я був нещодавно на Смілянщині, то там уже почалися заворушення серед бидла.
— У мене на Уманщині тихо… В мене не писне й миша! — хвальковито мовив Младанович.
— А в нас, на Поділлі, — докинув полковник Пулавський, — з’явилися були банди розбійників-гайдамаків, але ми спільними силами стерли їх з лиця землі, знищили. Мало хто врятувався втечею!
— Смерть схизматам! Загибель москалям! — задерикувато крикнуло кілька молодих голосів.
— О, ця єресь! — вигукнув у фанатичному озлобленні молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, і схопився руками за голову. — Мало того, що вона вперта у своїй темноті, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дітей: ті, хто народився й виріс у римсько-католицькому обряді, зраджують його й переходять знову в схизму!
— А головне, — додав Младанович, — ця пся крев дає якесь право сусідній Росії заступатися за одновірців. Sapristi. Тисяча дяблів! Од цих втручань тхне погрозою!
— Отож-то, — вигукнув Пулавський, — його мосць висловив саму суть… У залі почулося глухе ремство й брязкіт палашів та щабель об піхви.
— Відтоді, — провадив далі полковник, — як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопів і розбійничого гнізда запорожців, одірвав од нас половину України й прилучив її до Москви, відтоді ця держава стала швидко зростати в своїй силі й тепер розрослась у величезне царство, стала імперією й загрожує поглинути нас…
— Боже всесильний! — заволав у релігійному екстазі Баєвський. — Одведи від нас цей жах!
— Oremus domine! — простогнав ксьондз, склавши руки й звівши до неба очі.
— Тепер нам треба подумати, панове добродійство, як дати відсіч Росії, — знову заговорив Пулавський.
— Не тільки вона точить на нас зуби, — докинув Младанович, — є в нас іще два добрих сусіди: австрієць і пруссак… Ті теж ждуть не діждуться нашої загибелі.
— Грім і блискавка! — крикнув Стемпковський. — Ми самі того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанію й віддали йому кращі провінції даром… відрізали себе од Балтики, ми самі своїми руками занапастили своє велике королівство й вигодували на себе ж удава!
— Прокляття тим, хто потурав цьому! — вигукнув хтось похмуро серед пишної молоді, і цей прокльон примусив усіх неприємно здригнутися й замовкнути.
— Проте, хоч і як це гірко, — зітхнув по довгій паузі Кшемуський, — а все ж таки, на мою думку, нам безпечніше бути в кільцях того удава… Пруссія прагне протистати зростаючій могутності Росії, і їй союз з нами на руку… Може, потім і в пруссаків з’являться хижацькі інстинкти, але тепер інтереси Пруссії й Австрії, звичайно, суперечать намірам Росії, а тому наш інтерес шукати з ними спілкування проти москалів… Це інтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намір іти на поступки Московії…