— Зрадник! Геть його до всіх дяблів! — заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.
— Авжеж… справді, — мовив Стемпковський, — це зрада… Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.
— А якщо дійсно з боку Корони помітне бажання порушувати наші верховні шляхетські права, то скликати негайно ж сейм і підрізати королеві крила!
— Так, це треба вчинити якнайшвидше, — погодився Младанович.
— Сповістити наших патронів і магнатерію негайно, — додав Кшемуський.
— Цього мало! — сказав Пулавський. — Сейм, звичайно, не попустить віжок королеві, але Понятовський може випросити в Росії допомогу…
— Невже до цього доживе Річ Посполита? — скрикнув схвильовано плебан і, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечі його тихо здригалися від стримуваних ридань.
Щире горе плебана вразило всіх у саме серце. Старі провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очі в дубову з ясеновими квадратами підлогу. Тяжкі зітхання почулися в пишному залі й гнітюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.
— Ганьба, ганьба, — лиховісне промовив нарешті Пулавський. — Але впадати в одчай нам іще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнаків наших горять одвагою очі, поки нас захищає благословення папи — Польща не згине! Найкращі сини вітчизни, найблагородніші і найславніші лицарі, заклали вже конфедерацію в Барі. Туди з’їжджається все шляхетство польське із зброєю й з своїми командами, під прапор золотої волі шляхетської й незалежності ні від кого.
— Віват! Нєх жиє! — вигукнули всі присутні, охоплені бадьорістю і надією.
— Нєх жиє! — підхопив полковник.
— Тільки треба дружно стати всім і вкрити конфедераціями всю Польщу. У короля військ немає, сейм ніколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кілька десятків тисяч безстрашних гусарів, левів-драгунів і тигрів-латників…
— Славне лицарство! — урочисто виголосив Младанович. — Я відкриваю в Умані нову конфедерацію й запрошую під свій стяг, у замок, всіх славних героїв, звитяжних захисників ойчизни.
— Ми з вельможним паном ладні голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всі в один голос і витягли з піхов шаблі, що сяйнули холодним блиском лез.
— У всіх конфедерацій повинно бути одне гасло, — підніс голос Пулавський. — Проти короля і за єдність Польщі, за панування католицизму, за винищення з корінням схизми й непокірних схизматів.
— Так, — підтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всіх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, аніж допустити спокусу.
У той час, коли в залі дебатувалися серйозні політичні питання й обмірковувалися невідкладні в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловіче, провадило бесіди в просторих салонах замку про свої інтереси, про нові моди, що приходили на зміну колишнім, старопольським, про майбутні шлюби, про скандальну хроніку магнатських дворів… Та проте злоба дня не давала спокою й прекрасній статі: говіркі цокотухи раз у раз переривали свої улюблені теми й переходили до тривожних питань, які стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненністю.
— Вам добре, кохана пані, — говорила уманській губернаторші, зітхаючи й відсапуючись, товста, аж одутла, пані Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось іще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок і порівняти з вашим не можна — адже кругом бунтівні села та гайдамацькі розбійницькі кублища по непролазних пущах, байраках…
— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев’єва Младанович, яка своєю худорлявістю і французьким убранням становила цілковиту протилежність Ядвізі Кшемуській.
— Ой пані! Хіба це можна? Мій же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хіба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?
— Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрій може збільшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надійний і міцний…
— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна пані оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, пані Паулина, завідує всім господарством і завідує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацією чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.
— Усе ще в божій волі й ласці, — відповіла мати, але щаслива усмішка виказала її родинну таємницю.
— Ну, а друга ваша дочка, Вероніка, хіба не гордість, не щастя сім’ї? Розумом і розвитком вона з будь-яким офіціалом, навіть із сенатором посперечається!
— Розумна, розумна… правда, — розчулено погоджувалась пані Женев’єва. — І батькові допомагає… Слово гонору. Він часто кличе її на пораду навіть у важливих справах, а ще Казимирик мій — таке славне дєцко.
— От бачите, скільки радості й утіхи! Ах, діти — це таке, таке блаженство, з яким би всі злигодні забулися! — зітхнула тяжко й сумно пані Ядвіга.