Понуро стояли збоку гайдамаки, далі видно було вози із селянським збіжжям, з жінками й дітьми, що сиділи зверху.

— От до чого дожили ми на нашій землі, — з глибоким хвилюванням промовив Залізняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогі святині ми змушені палити власними руками, щоб вони не дісталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна від краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дітьми! Нехай згорить уся, нехай розвіється попелом, щоб її й імені не лишилося на світі.

IX

У той час Умань була центром величезних володінь київського воєводи Сілезія Потоцького; ключ цих володінь захоплював південно-західну частину Київської губернії і майже всю Подільську. Умань була тоді невеликим містечком, резиденцією комісара-губернатора, але являла собою, як на тодішні засоби оборони, добре укріплений пункт, що служив оплотом для всієї навколишньої шляхти, і вона поспішала будувати собі в Умані будинки й переїжджала туди з своїх маєтків, під захист міцних стін, башт і губернаторських корогов.

Умань сиділа міцним гніздом на невеликому узвишші, що лежало серед безмежної рівнини. Західний бік цього узвишшя обривався стрімкими скелями, а східний спускався м’якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з півдня. Той став прилягав до Грекового лісу й відокремлював його від міста. Серед лісу з-під каміння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Ці джерела давали воду й містечку, яке не мало на огородженому частоколом терені ані цистерн, ані колодязів.

Фортеця була обкопана широким і глибоким ровом, а насип увінчувався високим подвійним частоколом. Той частокіл складався з окутих залізом загострених дубових колод і оперізував місто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самій вершині узвишшя. З боку степу в цьому частоколі збудовані були дві укріплені рогатками брами, з міцними, кованими залізом ворітьми і з зубчастими вгорі бійницями, звідки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратуші, за крамницями й магазинами для іноземних купців зубожіла, похила православна церква, а в центрі майдану гордовито й бундючно височів кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегіуму, відданого під опіку базиліанських ченців. Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Від цього майдану зміїлися тісні й криві вулиці до самої фортеці, перепліталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Поміж цими двома майданами, на самій вершині узвишшя, грізно височів губернаторський замок, огороджений також подвійним частоколом з чотирма наріжними баштами; вони були одноповерхові, але своїми зубчастими вінцями здіймалися над шпилями костьолів і дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрівлею, являв собою одноповерхову довгу будівлю із загнутими у вигляді літери "Г" кінцями, його оточували праворуч і ліворуч флігелі й прибудови, серед яких вирізнялася похмурим виглядом і гратчастими вікнами кордегардія. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на дні балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою із ставу, віддаленого од міста на дві версти. Саме місто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садків і красувалося тільки гостроверхими черепичними й гонтовими покрівлями; але передмістя його, Турків, що тулилося коло підніжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зелені садків, що позливалися в мальовничі зарості. Цього літнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-під усіх навісів, стаєнь, повіток та інших господарчих будівель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц і бричок, які, певно, не вмістились у повітках. Із стаєнь чути було голосне іржання. Коло довгих ясел і возів, нарихтованих сіном і вівсом, стояли рядами на прив’язі чудові коні.

Гуртки стайничих і челяді, мабуть, приїжджої, ліниво грілися на сонці, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте інколи в їхній розмові можна було вловити натяк на те, що пани їхні чимось стривожені й що в замку щось має відбутися.

Шум, гамір, іржання коней, гавкання собак, добірна лайка і брязкіт ножів, що долітав з пекарні, здавалося, висіли в повітрі.

У просторому залі губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графів Потоцьких, було людно й гамірливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почесні вельможі: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератів полковник Пулавський і настоятель базиліанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидів на графському кріслі, що стояло на невеликому підвищенні, під балдахіном, на взірець трону.

Хоч обличчя гостей після доброго сніданку й випитого вина сяяли веселощами, а очі блискали одвагою, хоч у легкій розмові, пересипаній жартами й сміхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зібралася не заради бенкету, а в серйозній справі. Це зібрання нагадувало сеймик, який з’їхався у зв’язку з наближенням грізних подій.