Коло столу, на якому стояло молоко, лежав білий хліб, печені яйця та цибуля, сиділи Гершко й стара Ривка. Вони зустріли Сару вельми привітно, і в Сари знову защеміло серце від думки про те, що вона їх навіки зрадила.

Після сніданку Гершко звернувся до Сари:

— Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так і жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидків? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та іншого майна… Ой вей! Не залишать і нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цінного: золото, адамашки, перли; гроші я сам зберу… і запакуйте все разом, а вночі я це закопаю десь у льоху.

— Добре, тателе, — охоче погодилась Сара.

— Завісьте ж чим-небудь вікна, а я замкну з сіней двері.

— Навіщо? — здивувалася Сара.

— Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навіщо, — відповів Гершко, зателіпавши пейсами. — Хоч тепер час і робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, і якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срібну ложку, то до вечора ці собаки рознесуть усю нашу корчму.

— Ой вей, правда! Ой, яка правда! — підхопила Ривка. — Тут так страшно стає, що і вдень боїшся виглянути надвір.

Сара мовчки погодилася з словами батька: він і справді мав рацію, та ще й до того ці збори обіцяли їй скоріший порятунок.

Гершко віддав ключі Сарі, а сам вийшов у сіни й замкнув за собою двері; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вікна й заходилася з Сарою коло роботи. Усі шкатулки, ящики, шафи й сховані в підпіллі скрині були поодчиняні. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподівалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутряні шуби, перли, персні, сережки, золоті ланцюжки й —інші дрібні коштовні речі вони зашили в дві великі паки, а срібний і золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сіном, щоб він не брязкотів, потім позабивали барила й навіть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закінчили нарешті свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому іншому мотлоху, розкиданому по хаті.

«Тепер вибіжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прісею», — подумала сама собі Сара й, підійшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, і до кімнати зайшов Гершко.

— А, це ти, любуню, — звернувся він до Сари, —скінчили роботу? От і добре, а я хотів тебе якраз попросити допомогти мені шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досі батько, побоюючись появи козаків або панів, ніколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим і зраділа. У шинку завжди було багато селян, і це давало їй можливість перекинутись з потрібною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сім’ю, і тому вона охоче пішла слідом за батьком.

У шинку сиділо кілька чоловік, але то все були проїжджі. Забігли ще дівчинка й хлопчик із сусідніх хат по кварту горілки, зайшли випити по чарці два господарі з протилежного кінця села, але Сарі було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останні події. Розчарована й сумна, дівчина мовчки допомагала батькові наливати горілку, коли несподівано до шинку зайшли два одвідувачі, і Сара зразу ж упізнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло від радості.

Гершко, на щастя, не помітив цього, бо наливав саме горілку з барила, що стояло долі.

— Гершку! Дві чарки горілки! — голосно промовив Качур, сідаючи з Довгоносом за крайнім столом.

— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не підводячись з долівки.

Сара проворно налила дві олов’яні чарки й підійшла до селян.

— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скоріше вгадала ці слова з поруху губ його, аніж почула їх.

— Усе гаразд, — шепнула вона у відповідь.

В цей час Гершко підвівся з долівки; Сара поставила на стіл чарки й повернулася на своє місце.

Качур і Довгонос випили горілку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кілька одвідувачів, не цікавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок раніше, ніж звичайно. Сонце ще стояло на обрії, коли Сара повернулася в велику світлицю, де Ривка закінчувала укладати якесь шмаття.

— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.

— А треба тобі ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сідаючи біля Сари й витираючи брудною полою піт з обличчя.

— А що ж іще?

— Допоможеш мені, серце, корів подоїти й телят позагонити.

— А де ж наймит наш? — здивувалася Сара.

— Де він? А біс його знає, — протягла єврейка, — одпросився в хазяїна, нібито на ярмарок у Вільшану, а хто його знає, куди пішов, може, й до гайдамаків. Роботи тепер багато, не можна було відпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлопові догоджати!