— Даруй, вельможна панно, мені теж пора! — мовив Найда до дівчини й на прощання шанобливо вклонився.

— А його превелебній мосці коня? — звернулася Дарина до одного з челядників, що стояв ще коло ганку.

— Насилу осідлали, — відповів стайничий, — огир майже не виїжджений. Тільки цей і був дома, а то шестерик пішов під святого владику… Не знаю, як ченцеві й сісти на нього…

— Давайте! Мені не первина! — завоїсто відповів Найда, і щоки йому спалахнули полум’ям.

Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня;

він хропів, поводив у гніві кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летіла з-під його копит, а піна з вудил…

— Добрий кінь! — блиснув очима Найда й сміливо підійшов до огиря.

— Будь обережний! — скрикнула Дарина.

— Не турбуйся, панно! — усміхнувся чернець і, скориставшись миттю, коли кінь став на передні ноги, блискавично вхопив повід і скочив на коня. Сторопівши і злякавшись, огир заіржав і кинувся спершу в один бік, а потім у другий, хвицаючи задніми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидів у сідлі, наче приріс, і так врешті здушив ногами коня, що той одразу відчув, що цього супротивника не здолати, — і після кількох стрибків помчав покірно вперед.

— От так лицар! Бачили?! Такого змія приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь світ козак! — весело загомоніли старці, а один з них, що ходив на дерев’янці, навіть вигукнув: — От кого б за гетьмана!

Вершник зник з-перед очей; розійшлася по роботах челядь, старці пішли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очі в туманну далечінь, і почувала, як холод самотності підкрадався до її серця…

VII

Коли минула перша хвилина заціпеніння, яке охопило всіх після смерті священика, Петро підійшов до Сари й шепнув їй на вухо:

— Ходім, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, — тоді всім нам кінець.

Сара, не кажучи й слова, пішла за Петром, тихо вийшли вони в двір і мовчки спустилися до берега річки.

Була вже пізня ніч, глибоко в височині сапфірового неба стояв уповні сріблистий місяць, і ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими сріблистими доріжками в таємничу глибину нерухомо застиглої річки.

Петро й Сара йшли мовчки, пригнічені враженням від сцени, свідками якої допіру були. Нарешті вони повернули в леваду, що прилягала до берега річки.

— Слухай, Саро, — заговорив Петро, стискуючи руку дівчини в своїй руці, — чи пам’ятаєш ти все те, про що ми говорили тобі?

— Пам’ятаю, Петре, — відповіла вона тихо.

— Пам’ятай же: передусім, як повернешся додому, прокрадься в свою кімнату так обережно, щоб тебе ніхто не побачив, а потім не дай помітити ні батькові, ні іншим, що ти чула щось із їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось — я, або Пріся, чи хто інший, і ось, коли твій батько почне рихтуватися до від’їзду, ти тої ж хвилини вивісь білу хустку на своєму вікні. Якщо ж батько надумає щось інше… ще гірше, то повісь на вікно червону хустку, тоді вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобі знаком, що я вжив заходів.

— Ой, Петре! Страшно мені… боязко, — прошепотіла Сара, тулячись до нього.

— У самого душа завмирає, — похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твій батько, то за одну хвилину я заспокоїв би і тебе, і всіх.

Сара вхопилася за плечі парубка і втупила в нього свої величезні очі, які ще дужче розширилися від страху.

— Ні, ні, будь спокійна, як домовились, так і буде зроблено. Велика небезпека в тому ділі, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тоді геть усе село загине… Заради тебе тільки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!

— Петре! Чим віддячу я тобі? — прошепотіла Сара, припадаючи до його плеча.

— Нічим, Саро, ніякої мені подяки від тебе не треба. Ти врятувала нас, і ми повинні вволити твою волю… Але ходім, — він м’яко відсторонив від себе дівчину. — Місяць уже хилиться до річки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зіпсувати все.

Він узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнішу частину дороги — пустирище коло корчми. Дійшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тіні розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Місяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

— Нікого, — тихо прошепотів Петро. — Здається, ніхто не помітив, що тебе немає дома. Дивися, двері так само замкнуті, навколо тихо.

— Еге ж, еге, — відповіла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нічого.

— Ходімо ж, вони можуть почати роз’їжджатися до світанку.

— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, і вона з слізьми припала до грудей парубка.

— Не бійся, Саро, заспокойся… Спи спокійно, цілу ніч не одійду я від твого дому, і коли що… — очі парубка так блиснули під чорними бровами, що Сара й без слів зрозуміла, що жде того, хто б намірився важити на її життя.