Вони вийшли з сіней і попрямували не до воріт, а в глиб двору.

— Що ж це? Куди ми йдемо? — спитала Сара, зупиняючись.

— Цс!.. — просичав Гершко і, взявши Сару міцно за руку, так, що вона відчула, що їй не вирватися, пошепки додав: — До брички, доню.

Ніч була темна, душна… Але Сара відчула, як смертельний холод пробіг по її тілу від плечей до п’ят; ноги в неї затремтіли, і вона так одразу знесиліла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.

— Куди ж ми їдемо? — насилу вимовила вона.

— У Велику Лисянку, — прошепотів Гершко, — а звідти в Умань… Тільки ми виїдемо з того боку, об’їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псів.

У Сари оддягло од серця. О, якби тільки Петро помітив, зрозумів… устиг! В німій і гарячій молитві вона підвела очі до неба… Але небо було темне, мов склепіння льоху, здавалось, воно насунулось усією своєю вагою на землю. Крізь чорне запинало мороку ледве просвічували дві-три зірки.

Тим часом Гершко підвів Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибині двору, проти пролому в огорожі. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидінні, він виліз на козли.

Незважаючи на темряву, Сара помітила, що батько підняв з землі великий мішок і довгий пояс і підмостив усе це під себе.

Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.

Навколо було тихо й темно, як у могилі…

Нараз моторошну тишу ночі прорізав протяжливий, схожий на стогін крик пугача.

Сара здригнулась і тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричі, вона впізнала Петрів голос.

— Що з тобою, Саро? — підозріло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.

— Пугач злякав мене, — відповіла, тамуючи подих, Сара.

— Поганий птах… завжди віщує нещастя… — пробурчав Гершко. — Але бог Ав-раама, Ісаака й Іакова, бог вірних синів Ізраїлю хай помилує нас!

Гершко підібрав віжки, коні рвонули й помчали бричку в темряву, що розіслалася над землею…

І Сара не помилилася в своїй надії. Петро зрозумів її знак.

Зважаючи на тривожні обставини, він не поїхав сам у ліс сповістити гайдамацькі ватаги, які там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмітливих парубків; сам же, віддавши потрібні накази Качуру, Лящеві й Довгоносові, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Пріся кинулися сповіщати всіх мешканців села про небезпеку й веліли всім складати своє майно та бути на всякий випадок напоготові. Скінчивши ці справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на дереві добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.

На короткій раді було вирішено, що вони учотирьох по черзі вартуватимуть на цьому пункті, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березі річки з осідланими кіньми, зброєю і всяким запасом.

Так і зробили. Увечері черга вартувати припала Лящеві. Зручно примостившись на дереві, він почав спостерігати за корчмою. Настала ніч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменші звуки, що народжувались на землі. Вже кілька разів зрадливий сон підступав до Ляща, але він відганяв його. Корчма поринула в густий морок і ледве бовваніла за плотом; та ось нараз в одному з її вікон, десь далеко в глибині, мигнув кволий відблиск світла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крізь листя, витяг уперед шию. Через кілька хвилин світло з’явилося в Сариній кімнаті й на вікні її повисло біле простирадло, осяяне з того боку вогнем.

«Біда! — промайнуло в думці Лящеві. — Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночі й податися сьогодні ж у дорогу. Е, треба сповістити швидше!»

Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущі, де сховалися Петро, Качур і Довгонос.

— Виїжджає, панове! — задихавшись, прошепотів Лящ, підбігаючи до товаришів, які дрімали в кущах.

— Хто виїжджає? — скрикнув Петро.

— Га! Що там таке? — підхопили Довгонос і Качур, підводячись з землі.

— Гершко виїжджає з корчми.

— Що-о?

— Не тямите хіба: Гершко виїжджає.

— Не може бути! — скрикнув Качур. — Сьогодні ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!

— Одурив і її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.

— Ходім! — рішуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й інші.

За кілька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмі було зовсім темно, в жодному вікні не світилося.

— Що ж це? — здивовано промовив Качур. — Скрізь темно?

— А світилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що світилося, — побожився Лящ.

— Загасив, мабуть, Гершко, догадався, — прошепотів Петро. — Я дам їй знак — і гайда через степ!

Петро гукнув тричі пугачем і прислухався.

— Що це? — прошепотів він. — Крикнув хтось?

— Ні, то причулося тобі, — відповів йому Лящ. — Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тоді вже не піймаємо.

Усі четверо кинулися бігом назад до схованих серед кущів коней, і за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного місця — до греблі на Росі.