— Де, де? — стрепенулася Дарина.

— Його велебна милость пішли в будинок, у велику світлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрібні розпорядження й, причепурившись, поспішила в світлицю до гостя.

Назустріч їй підвівся високий на зріст, міцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашіло здоров’ям, а очі іскрилися радістю й надією. На могутніх грудях архіпастиря видно було панагію й золотий хрест.

— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхіседек! — скрикнула Дарина й квапливо підійшла під благословення владики.

— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель і тричі перехрестив нахилену голову дівчини.

Після побіжних розпитувань про мандрівку, про те, чи добре велося отцеві Мельхіседеку в дорозі, чи не зустрічався він з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столі ранній сніданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом і прянощами, до грінок; крім пива, що споживалося в ті часи, як пізніше чай та кава, на столі красувався ще чималий короп у шафранному соусі та карасі в сметані, які шкварчали на сковороді, й кілька пляшок наливок, настоянок і ратафій.

Стара тітка метушилася біля столу й, коли ввійшов Мельхіседек, підійшла до нього під благословення, а потім, присунувши владиці крісло, заходилася вкупі з Да-риною пильно припрошувати його до сніданку.

— Ох, запопадниця наша, — усміхнувся отець Мельхіседек. — Ченцеві це ж спокуса, черевоугодництво… гаразд іще, що сьогодні четвер.

— У пречесного отця стільки трудів і подвигів для духу, що й тіло підтримати не гріх скромною трапезою, — відповіла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостинністю: — Удостойте, найпревелебніший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Після сніданку, за ковшем старого меду, отець Мельхіседек став ще говіркіший.

— Сподобився, сподобився уздріти, люба панночко, і велику, найсвітлішу царицю, продовж їй ласка господня царственого віку!.. Град її велій, краси невимовної, і ріка повноводая, і притоків багато, а от тільки садів наших та запашного повітря — дасть біг: берізка та осичина!.. Зате палаців і двірців там сила-силенна;

возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворців біля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив мені погляди на нашу справу найяснішої цариці: всією душею вона стоїть за руський православний люд, іменує нас братами по крові й по вірі, пошле посланців до польського короля й зажадає, щоб він утихомирив ксьондзів і шляхту, дав би православним спокій і всі права, як і католикам. Але одразу війська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирні трактати, а того не стерплять і інші короновані сусіди, ні австріяки, ні прусси… Довелося б, отже, Російській державі вступати в війну з трьома крулівствами… та до того ж іще й війна з Туреччиною.

— Авжеж, це правда, — погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. — Тільки от біда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без війни не дадуть королевому наказу ніякої ціни.

— Воістину так, — ласкаво усміхнувся отець ігумен і погладив рукою свою бороду. — Тебе, дитино люба, умудрив господь світлим розумом.

— А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?

— Удостоївся, моя дитино, сподобився… Ох, яка велич! Не покої, а роззолочені й прикрашені чудодійно храми-чертоги… Царедворці виблискують своїми шатами, а сама найясніша видом своїм подібна до сонця, а очі її, як зорі на небі… Мудрістю високою сяють… і така привітна, ласкава, усмішкою царською зігріває людські серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу… Дивувалася довготерпінню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: «Поки, — каже, — проявляється воно то поодинці, то окремими ватагами, — то не повстання, а розбійництво… Так і польський уряд перед іншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслідуванням ватаг… І оскільки жодна країна розбою терпіти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщі ловити в себе розбійників і карати їх… У всякому разі, — каже, — я послала в Варшаву наказ, і Рєпнін мені повідомив, що на моє слово там зважать. Передайте, — каже, — чесний владико, всім вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день і ніч я про них думаю, і вони мені близькі, як усі мої підданці…»

— Господи! Продовж віку нашій цариці на радість усім і на щастя знедолених братів, — у пориві екстазу промовила Дарина. — Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, ніби його й нема ніде на всьому білому світі!

— Хай почує всемогутній молитву твою, порив юної і чистої душі! — промовив отець Мельхіседек і, взявши в руки оздоблену самоцвітами панагію, додав: — На прощання її найясніша милость, пресвітла цариця наша, подарувала мені сю панагію, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвітле ім’я її згадував у своїх грішних молитвах, обіцяла навіть, з царської ласки, послати мені листа про те, що з її наказу учинено буде.