адже він занапастить усіх, хто мені дорогий, він мене силоміць хоче видати заміж. Що мені робити? Коли я зараз, ось тут, у цій кімнаті, повішуся, то цією смертю не врятую їх… О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, він викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв’яжуть… Але сьогодні… зараз… не зв’язана ж я? А вони, мої любі, ждуть мене там, за рогом… А може, вони й ближче?»

— Сама піду до них, — що буде, те й буде! — промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись.

Зважившись, вона вже більше ні про що не думала, нічого не боялась, і тільки підійшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. «Що ж робити? А вікно?!» — майнула думка в Сари. Вона підбігла до вікна й почала його потихеньку смикати, але воно не піддавалося: може, було забите або набрякло й засмітилося від часу… Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка відчинялася й тепер, але пролізти в неї було неможливо. Саме вікно було високо, і, стрибаючи з нього, можна було зламати собі ногу, та це не турбувало Сару. «А що, коли вони поставили після переполоху вартового і я потраплю їм просто в руки? — майнула в неї друга тривожна думка. — А, однаково!» — вирішила вона й почала сміливіше шарпати вікно.

В нестямі Сара й не помітила, якого шуму наробила: вікно під її руками стукало й дзвеніло, навіть уламок скла відлетів і, дзеленькнувши, розбився об стіну, але дівчина нічого не помічала, а ще в більшому розпачі розхитувала раму, що ніяк не піддавалася.

На щастя, саме в цей час у світлиці знялася суперечка, й різкий із завиванням гвалт кагалу заглушив усі сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухні, готуючи вечерю.

Нараз Сара почула під вікном голос, вона відсахнулась, заціпеніла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, і тут вона розібрала, що хтось називав її ім’я.

— Саро, Сарочко, це ти? — допитувався хтось у темряві, під самим вікном. Сара впізнала той голос і висунула голову в розбиту кватирку.

— Я, я, Прісю… мені хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить біда… та ось вікна не відчиню… Петро тут?

— Тут, тут, за тином…

— А високо од вікна до землі?

— Не дуже.

— Подивись, чи немає кого коло корчми?

— Добре, тільки ти підожди: я гукну брата.

Довідавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорілася бажанням побачити Петра й розповісти йому про все, про все, про свої сердечні муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сім’ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою віддала б, краплину по краплині! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усіх, й ніхто її не вдержить тут більше.

Сара вилізла на підвіконня і всією вагою свого тіла почала натискати на раму. Вікно затріщало, рама нараз піддалася й з дзенькотом розчинилася… Сара, втративши рівновагу, вилетіла за вікно й, певно, переломила б собі руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Він підхопив дівчину на руки й обережно поставив її на землю.

— Серденько, — прошепотів Петро, — як я тужив за тобою!..

Сара стиснула його руку й насторожилась.

Хтось одчинив вхідні двері корчми, виглянув, обдивився й, не помітивши в темряві нічого підозрілого, зайшов назад, добре причинивши двері й брязнувши важким залізним засувом.

— Не помітили, — шепнула Сара, — ходім звідсіля скоріше, щоб не догнали.

Вони всі троє поквапне рушили від корчми, зайшли за ріг, потім повернули в провулок, перелізли через пліт і подалися бігцем до левади, від якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворів, осокорів і верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися зарості густої й високої лози, — одно слово, левада стала б добрим сховком од переслідувачів, але широке пустирище перед нею було зовсім відкрите й могло викрити втікачів. Риск збільшувала ще та обставина, що далеко на обрії вирізьблювався вже мідно-червоний диск місяця в кривавому ореолі, наче за ним росла й підіймалася заграва великої пожежі, а тому втікачі, переходячи через широке відкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тіні високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо:

— Вам усім треба тікати й рятуватися… Батько мій хоче донести губернаторові, що в панотця кубло гайдамаків. Він каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повісить і всіх, всіх перекатує.

— Ах він юда! — вигукнув обурений Петро. — Шкода, що Залізняк не задушив його, та він цього не мине!

— Треба зараз сповістити наших і ще декого, —перервала його стурбована Пріся.

— Ой, ой, як треба! — підхопила Сара. — Я того й видерлась із вікна, щоб попередити…

— Знаєш що, Прісю, — заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, — поки ми з Сарою дійдемо до нашої хати, збігай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?