— Ой боже мій, що ж це? — ламала руки пані губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатії до Найди.

Тим часом жовніри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.

— Що ж це? Невже заради примхи… через незрозумілий жаль… уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.

Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серці давно замовклі струни… І тепер вони бриніли, немов забута пісня, гамуючи злобу й навіваючи якусь дивну розчуленість. Отаманові раптом стало жаль свого молодого життя… «Умерти на порозі щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашніше! Та де вона? Може, губернатор уже відпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б… А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку піднялося на ноги… вона б на гамір прибігла перша… Чи не кинув її у льох цей негідник?» — такі думки роїлися в голові Найди, й він, щоб відтягти якось час, лагідно мовив до Кшемуської:

— Пані… твоє заступництво зворушило мене… І я б віддячив тобі тим же… Але доля позбавляє мене такої можливості…

У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з’явилася Дарина. Найда похитнувся.

Дівчина знала про падіння Умані й нетерпляче чекала свого судженого в замку… І раптом гамір, крики… Вона кинулась до дверей, але покій було замкнено ззовні. Довго панна кликала слуг і смикала двері, поки нарешті вони розчинились…

Побачивши зв’язаного Найду, Дарина зрозуміла, що справу програно й що страшний кінець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторові в ноги й почала благати:

— Зглянься! Змилуйся! Мій батько віддячить тобі сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Він — мій наречений!

— Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! — зловтішне просичав Кшемуський. — Це одна зграя…

— Змилуйся! — не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. — Зглянься, пане!

— Ах ти, гадюка! — крикнув Кшемуський і затупотів ногами. — Мотузку на них обох! Тільки її спочатку прив’язати до стовпа, до шибениці, поки він не здохне… хай милується на свого коханця… а потім і її!

— Не принижуйся перед цим негідником, моя люба! — промовив отаман, не зводячи з дівчини очей. — Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Україні все влаштується і без нас…

Дарина підвелась і, обвівши презирливим поглядом катів, кинулась до Найди.

— Орле мій! Наша славо! Я не принижусь більше!.. Прощай! Там побачимось! — і вона обвила шию коханого руками, злившись із ним душею в останньому передсмертному поцілунку.

— Відтягніть її! — зненацька крикнула пані губернаторова, відчувши в своєму серці якісь ревнощі до цієї дівчини.

Найду потягли в двір, а за ним і непритомну Дарину… Юрби цікавих і в дворі, і на стінах замку нетерпляче чекали страти. Пані Ядвігу Кшемуський наказав відвести в покої.

— Слухайте, божевільні! — востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнірів. — Ви чините волю лиходія, приреченого на жахливу смерть… і цим самі себе засуджуєте на загибель… Залізняк уже звільнив увесь край і йде сюди! Польські війська розбито… Весь народ повстав… Він не лишить тут каменя на камені… і за мою голову відплатить вам пекельними муками! Присягаюся всім святим — не страх смерті змушує мене говорити, я не раз дивився в вічі кирпатій, а мені шкода вас… Схаменіться, перейдіть на бік правди й скарайте наших мучителів. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отаманові слова справили враження — жовніри захвилювалися і почали ремствувати:

— Ай справді, панове, супроти Залізняка нам не встояти… то чого ж гинути ні за цапову душу?

Скрегочучи зубами від злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарешті все було готово, й він люто вигукнув:

— Взяти його! А цю, — показав він на Дарину, — прив’язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась… Тоді наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов’язки катів. А Кшемуський скаженів:

— Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!

Отамана підвели до шибениці, накинули зашморг… На щастя, Дарина не бачила нічого: вона так і не прийшла до пам’яті, навіть тоді, коли її прив’язували до стовпа.

Але в той час, коли Кшемуський тішився муками своїх жертв, у замку несподіване зчинився страшенний гамір: він виник десь у внутрішніх покоях і, наближаючись, наростав, мов буря… Усі скам’яніли… Почувся жіночий вереск, і знавісніла пані губернаторова, в супроводі Теклі й інших жінок, вискочила у двір з криком:

— Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садові двері!

Ще не встигли сторопілі жовніри й шляхта збагнути жах свого становища, як із вхідних дверей вихором вилетіла юрба гайдамаків; на чолі її був старий запорожець Таран, котрий приспів з Мотронинського монастиря і приєднався до нижнього загону.

— Де Найда? — кинувся він до скам’янілого від переляку губернатора.

— Онде! — тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.