Старий запорожець перевів дух, витер рукою піт з лоба і, загадково осміхнувшись, розповідав далі:

— Грабували ми, різали, та й нам не раз давали перцю… Власне, й не нам, — ми завжди встигали щасливо вискочити з біди, — а от замість нас перепадало зовсім безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й різати кого попало. Якось ми пробиралися лісами по Волині, дивимось — на узліссі горить з чотирьох боків, видно, підпалений, виселок і панський двір… Думаю собі, чи не наш брат похазяйнував? Хотів уже був проїхати мимо, але наче хтось на вухо шепнув мені: «Заверни!»

Ну, завернули. Від одного пораненого дізналися, що то справді був наїзд — тільки не гайдамацький, а лядський. Чортові панки-ляшки давно вже вигадали собі забаву: переодягаються гайдамаками та під нашим ім’ям і грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.

Рушили ми мерщій до двору… думка була — застукати гайдамаків панських зненацька, та їх уже й слід пропав: знедолили українського шляхтича, та й — гайда! Повернули ми назад, коли чую — в огні крик. Я туди — полум’я вже охопило стелю… жар сиплеться… задушливий дим хмарою стелеться… Пробігаю один покій — нікого; чую — у сусідньому покої затріщало… Стеля обвалилася… а крик чути… не то крик, не то стогін уже. Я ліворуч — в інший покій. Дивлюсь — а тут, на щастя, стеля в одному місці тріснула, й полум’я крізь щілину так і шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу — біля моїх ніг лежить убита пані, голова розрубана, а коло неї дитя, років трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум’я… Насилу вискочив! І чуприну трохи обсмалив, і жупан затлівся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою… а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою…

— То це ви мене врятували? — скрикнув отаман і кинувся обнімати свого рятівника й другого батька.

— Атож, тебе, мій сину! — запорожець міцно притис до своїх грудей голову Найди і поцілував його в лоб. — Тебе, кохане дитя! Як глянув тоді, то й прикипів до тебе серцем навіки. Усе моє горе немов покрилося цією знахідкою. Але де ж мені, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нікого й нічого у мене не зосталося — ні кола, ні двора, ні родини, сирота кругом, тільки й зосталося роду, що Січ-мати, — от я і вирішив одвезти тебе туди, довірити матері своє єдине й кохане дитя. Там, на зимівнику у діда Свердла, я й улаштував тебе, а братчиків попросив доглянути, до розуму довести й звитязі лицарській навчити.

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — жваво заговорив Найда. — І пасіку, і діда… Він любив мене й пестив, розповідав про походи, про ворогів України, говорив, що козак для того й народжується на світ божий, щоб захищати од ворогів-панів рідний люд і рідну віру…

— Еге ж… Дід помер, а тебе згодом узяв під свою опіку кошовий і приставив двох доглядачів.

— Квача й Передерихату? Я цих добре пам’ятаю: і суворі, і людяні. А при них уже кожного року навідувались до мене й ви, батьку мій, привозили всякі гостинці й дорогу зброю.

— Приїжджав, приїжджав, мій любий, — розчулено мовив запорожець. — І ті хвилини були найщасливіші в моєму житті, та я не хотів тобі признаватися у всьому — ще зарано було… А от коли ти став лицарем і в походах показав свою звитягу — я подумав: «Ну, нині відпускаєш раба твого, господи, з миром», — є в мене кому передати свою помсту, свої надії… є й гроші для цього.

— І присягаюся святим небом, — палко вигукнув отаман, — що батько в мені не помилився: я помщуся цьому гаспидові, цьому сатані Кшемуському так, як не снилося й звіру Яремі!

Запорожець схопився руками за отаманове плече й засміявся таким моторошним хрипким сміхом, що Найда мимохіть здригнувся, а серце його похололо.

— Я вірив і вірю, що син… — тут старий урвав мову і якийсь час мовчав. — Та коли, — почав він знову, — ти несподівано пішов у ченці — це мене замалим не вбило! Адже я невідступне, мов тінь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навіть твої думки… І раптом, у розквіті твоєї слави, тоді, як усе товариство вшанувало тебе довір’ям, — ти щез, зник безслідно, невідомо куди! Я шукав тебе скрізь, розпитував — ніхто нічого не міг сказати. Усі вирішили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в моєму серці! Знайти собі сина, знайти собі єдину втіху за всі муки — і знову його втратити!..

Старий запорожець міцно стис Найдину руку і, ще більше хвилюючись, вів далі:

— Але в стократ тяжче мені стало, коли я дізнався, що ти пішов у ченці… О, з моїм горем не могло зрівнятися ніщо! Присвятити тобі все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, — і нараз побачити твою зраду! Так, зраду, — наголосив запорожець, до болю стискаючи Найді руку. — Тому що тільки зрадник може думати про порятунок своєї душі в той час, коли гине рідний край!..

Найда весь спаленів, а потім побілів, наче полотно. Старий важко перевів дух і заговорив хрипким од хвилювання голосом: