— О! — простогнав запорожець. — Підведи тільки, господи, мене із смертного ложа, і вони ще згадають діда Свирида Тарана! І як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привіз сюди поранених, щоб підлікувати їх і тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рідним, зустрінуся… І ось, коли кругом наші орли-білозорці б’ють шулік і гадюк, коли довкола палають панські маєтки й княжі замки — нараз чималий загін з команди проклятого Кшемуського, під проводом того звіра Стемпковського, виринає тут… Вночі чую тривогу і передсмертні крики… Вибігаю й бачу, що вже висаджують двері в церкві… А монахи там замкнулися з велебними ієрархами… Я кидаюсь із своїми хлопцями в самісіньку гущу… Кришу направо й наліво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У голові враз закрутилося, наче в млині, а в ушах задзвеніло… і земля стала піді мною хитатися… Блиснула думка, що кінець мені приходить… то я до хлопців: «Тікайте, — мовляв, — і мерщій кличте сюди Залізняка!..» Один із них прорвався через браму до лісу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як і чого… тільки він як гукне: «Панове! Гайдамаки!» — то ляхи й кинулися навтікача! Я лежу напівживий і чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирі, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там — не слухають: «Брама, — репетують, — зламана!» І всі — до лясу! А насправді гайдамаків і не було, хлопець навмисне обдурив… Тільки де він потім дівся — не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищі; виліз з-під трупів і доповз до сіней, усе шукав води… спрага мене мучила… Ну, й дуба дав би, звісно, коли б господь не послав вас, моїх рятівників…

Ця розповідь стомила знесиленого від втрати крові діда, і він, ледве доказавши останні слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:

— Це він не зомлів, а наче б теє… заснув од безсилля… То нехай спочине: це на краще!

Найда прислухався до тихого дихання пораненого і заспокоївся.

— А чи можна його взяти з собою? — після довгої мовчанки спитав знахаря отаман.

— Навряд… Дороги, либонь, не витримає… Рана тяжка, а сили поки що замало… З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну і прибуло б крові… Тоді зовсім інша справа… Ач який велетень, старовинного заводу… Хіба такий не витримає? Еге! Тільки що не кажи, а на це потрібен час!

— Тоді хай побуде тут, — вирішив Найда. — Але треба залишити п’ять-шість надійних хлопців, щоб доглядали його і на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй відсіч-Отаман послав Петра з наказом до козаків будь-що полагодити міст, а надто браму, і звелів, щоб прийшло кілька чоловік копати братські могили й ховати мучеників.

У монастирських майстернях знайшовся різний столярний інструмент і вірьовки — це допомогло швидше полагодити міст і ворота. Тим часом у храмі з гаків і цвяхів знімали трупи замордованої братії і клали їх посеред церкви, а на цвинтарі копали глибокі й широкі ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не відходив од запорожця, пильнуючи його неспокійний сон. А Найда в цей час устиг обійти із смолоскипом монастирські стіни та рови й переконався, що вони не пошкоджені. Біля брами отамана наздогнав Охрім і сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — він щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келію, дід Свирид уже напівсидів, спираючись спиною й ліктями на попідмощувані киреї.

— А що, батьку, як вам? — співчутливо спитав отаман.

— Та бачиш, сину, вже сиджу… — посміхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а післязавтра… чого доброго, й ворога битиму.

— Тільки для сього треба теє… набратися сил… а для сил ось це зілля помічне… — І знахар подав якусь настоянку, в котрій за основу правили горілка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.

— Це ти, сину мій коханий, справедливо величаєш мене батьком… — лагідно заговорив він. — Багато що тобі відомо… багато дечого я давно збирався тобі розповісти, та ось замалим не забрав своєї таємниці в могилу… Але господь не схотів того… Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: мені треба побалакати з ним…

— Гаразд, — відповів знахар, — тільки б ліпше панові лицарю зараз спати, ніж теревенити…

— Встигнемо, голубе! Виспатися можна і в могилі, а поки язик повертається в роті, то чого ж і не потеревенити?

— Та воно так, звісно… як поміркувати… — знахар не доказав і вийшов з келії.

— Сину мій! — вже міцнішим голосом, хоч і перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим ім’ям і пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей… — І він простят жилаві руки до Найди, що сидів перед ним на низенькому ослінчику. Отаман від несподіванки здригнувся, поцілував дідові руку й припав до його грудей.

— Так, — вів далі, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобі життя… І ти мені заступив моїх дітей, які загинули… Слухай же, настав час, коли я мушу тобі відкрити все… Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що він підтримає мої сили… І що я доживу до хвилини розплати… Але людина гадає, а бог чинить свою волю… та й часи такі настали — сьогодні пан, а завтра пропав… І певно, господь послав тебе нині, щоб я міг відкрити тобі мою душу й висловити останню волю.