Диякон швидко зняв із себе вбрання московського купця, під яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу підвели майже непритомного Мельхіседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовільний крик жаху вихопився в Петра і його помічників: ноги Мельхіседека страшенно розпухли, з потрісканої шкіри сочилася сукровиця, а в місцях, раніше стиснутих кайданами, тепер були суцільні рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхіседека; він кілька разів непритомнів, та диякон ще двічі дав йому випити міцного вина, й воно знову підкріпило владику.

— Тепер підеш з нами, превелебний отче, і слухай, що я тобі казатиму: ти московський купець, ти такий п’яний, що не можеш ні стояти, ні говорити, — ти чуєш мене?

Мельхіседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, він заточився й знов упав би на землю, якби Петро не підхопив його.

— Гм, кепські справи! — диякон із сумнівом похитав головою. — Коли він на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хіба що всім удавати п’яних? Так, так… ну, то що ж, підніміть отця ігумена на руки й віднесіть його якомога швидше на те місце, де лежав я, та покладіть долілиць, а ми з Петром дещо тут зробимо і миттю до вас.

Козаки підняли на руки безвладне тіло Мельхіседека й понесли його до вказаного місця.

— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збігай і принеси мені відро води, та дивися, щоб хто не помітив нас…

— Знаю! — парубок вискочив з темниці, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхіседеком ксьондзівську хламиду, а на голову накинув ганчірку. Закінчивши свою роботу, диякон відійшов убік, глянув на опудало й задоволене пробурмотів:

— Пречудове! П’яному воно справжньою людиною здасться! Потім сів на землю, дістав з кишені ножиці й заходився стригти свою бороду, залишаючи тільки довгі вуса.

Кінчивши з цією процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся під макітру.

— Де ж це в дідька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав він і, прочинивши двері, виглянув у двір.

Петра не було видно, а західний край неба помітно посвітлішав: очевидячки, незабаром мав зійти місяць.

— Тьху ти, чи не попався він десь? А місяць от-от зійде. Ех, бий його нечиста сила, і не здогадались же взяти з собою води!..

Диякон сердито плюнув і знову с в на землю.

Минуло ще кілька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпіння, а згодом підкрався й справжнісінький страх: певно, Петро десь попався. Нічим іншим не можна було пояснити таку довгу його відсутність: звісно, шкода хлопця, але ще страшніше те, що, коли він попався, загине й владика, і Найда, і всі вони!

Далі не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходів, і хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхів, диякон рішуче підвівся й попрямував до виходу.

Тим часом Петро, вискочвши з темниці, подався розшукувати колодязь у замковому дворі. Це не становило особливих труднощів, і за кілька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловороті теліпалася тільки вірьовка, а відра не було…

Не гаючи й хвилини на марні жалі, Петро кинувся шукати відра десь в іншому місці. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворі всі вже поснули, у монастирі також, — куди не кидався парубок — скрізь двері були позамикані. Пробігавши отак кілька хвилин, він натрапив, зрештою, на яскраво освітлену кухню губернатора; двері її були розчинені навстіж, біля погаслого вогнища порався кухар…

Зраділий Петро влетів туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:

— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути відра на часинку?

Той зміряв парубка сердитим підозріливим поглядом і погрозливо вигукнув:

— А ти звідки тут, підлий хлопе, взявся?

— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча ці слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

— Слуга вельможного пана! Ніби пан не знайшов би собі слуг серед поляків, а набирав таких гайдамаків, розбійників! Навіщо тобі відро? Відливати своїх товаришів? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворі, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хіба порядний шляхтич стане пити надворі, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожів споїте?! Ось я піду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затіяли у дворі, хай лишень помацає вас, що ви за птахи і яке на вас пір’я!..

При цих словах Петро відчув, як ноги його похололи й приросли до підлоги.

— Господь з вами, пане кухарю! — відповів він, з усіх сил намагаючись зберегти спокійний тон. — Чи не від страху вам скрізь ввижаються гайдамаки?

— Ну, ну, йди собі! — сердито пробурчав кухар. — А я ось піду зараз і доповім про все його мосці, нехай лишень розміркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима і, все ще зберігаючи спокійний вигляд, вийшов із кухні; але, ступивши кілька кроків, мимохіть зупинився.