Губернатор кілька разів перевів дух і знову заговорив:
— А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканіша й тонша… А втім, в усьому тут видно розкіш, мені до смаку був кабан, начинений куріпками, і в кожній сюрприз на пам’ять… Такий тесть, та foi3, згодиться, і ти мені повинен дякувати.
— Спасибі, дядечку, — Голембицький поцілував у плече Младановича. — Тільки ця надмірна марнотратність не радує: адже всі оці маєтності не його, а становлять власність князів Яблоновських, то розсудливіше було б величезні прибутки від них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогодні його мосць, то завтра після нього зостанеться дуля!
— Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворі в князя і напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.
— Він і мені про це натякав.
— Отже, нема чого тобі й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарівний, і ця в’юнка зелена річка, і озеро, і все. Повітря запахуще, — чуєш дух сіна? А добру збудував він фортецю — не гірша за мою уманську: дивись, який глибокий рів за мурами, а далі земляні окопи й на них дубовий подвійний частокіл… Досконале! Треба буде і в Умані так зробити.
— Зайві витрати, — знизав плечима Голембицький, — Умань і без того неприступна…
— Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечності… Нехай план спише мій Гонта. A propos, де він?.. В трапезній його теж не було…
— Та, мабуть, запросили в офіціни… де замкова команда…
— Однак це прикро: він у мене — права рука… Я привіз його… Нарешті, він фаворит мого патрона Силезія Потоцького…
— А все ж таки схизмат… із хлопів…
— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — він тепер нобілітований, шляхтич і едукований… це голова!..
— Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потім…
— Ну, облишмо, — обірвав Младанович і, помітивши в гроті мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гроті… Здається, втікаюча дріада, — заговорив він грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Які чарівні деталі! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п’єдесталі? Хе-хе, і морозом, і жаром обсипало б? Га?
— Але, коханий дядечку…
— Ревнуєш? Го-го! Ні, ти тільки уяви… замість холодного мармуру — рожеве, ароматне тіло… A, sacrebleux! Грім і блискавка! Але я тобі раджу, mon cher, бути в подружньому житті ліберальним і вільнолюбним… Шлюб нам потрібен тільки для зв’язків, для збільшення маєтностей, а для радощів життя — він отрута: це хробак, який підточує всі наші втіхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тільки зовнішніх конвенансів і поза пристойним родинним вогнищем треба завести свій вільний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вільного простору й величі…
— Я, власне, не старовір, — посміхнувся Голембицький, — і визнаю, що шлюб установлено заради інтересів роду, а кохання — заради інтересів серця і що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…
— Дітей, — перебив Младанович, — і додам ще: прекрасних дітей… особливо дочку… і розумну, й красуню, й чарівницю! Але, хай поб’є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, і мудрий тільки той, хто зуміє різноманітити їх, витончувати: все для цього і все в цьому.
— Віддаватися насолодам можна тільки тоді, коли людина перебуває в цілковитій безпеці і коли над її головою не висить біда…
— А що ж висить над моєю головою?
— Поки що нічого, але навкруги збираються хмари, і може вдарити гроза. По-перше, щось затівають бестії хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися кляті гайдамаки…
— Стонадцять дяблів і відьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вішати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годі!
— Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, — серйозно зауважив хорунжий, — погань то погань, але цю погань підтримує й наставляє київська схизматська ієрархія, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожців, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тільки заступається за своїх нібито одновірців, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, він «падам до ніг»!
— Грім і блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! — ударив себе кілька разів по потилиці Младанович.
— Та й у всіх! Це ж ганьба! Ми, вільна, гонорова шляхта, і в якійсь підлеглості, когось повинні слухатися!
— Oui, oui! Обурливо!
— От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерації, щоб протидіяти московському шпигунові, зрадникові! І протидіяти не тільки йому, а й усьому впливу схизматської Росії.
— Браво! Браво! Це мені подобається… Це мені нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератів.