— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далі почату раніше розмову.

— Так, ясновельможний пане, — відповів фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунція.

— І що ж він пише?

— Про монастир, про деякі новини в Римі, про те, нарешті, що найсвятіший, непогрішний отець наш, довідавшись про благодіяння, якими осипає панська милость наших базиліан, та відданість його мосці єдиній, істинній католицькій вірі, возносить молитви про відпущення ясновельможному панові усіх гріхів вільних і невільних, уже содіяних і які ще мають бути содіяні, омиваючи панську душу від усякої скверни, — хай увійде очищена молитва найсвятішого в митарства і вознесеться з них білою голубицею до престолу Всевишнього.

— О, велику, радісну звістку приніс ти мені, отче! Вона єлеєм помастила рани душі моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гідний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров’ю, чи гідний я молитов найсвятішого папи? — промовив схвильованим і навіть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.

— Приниження паче гордості, — похитав головою плебан, — найсвятіший бачить і за тисячі миль наші душі й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братів його, а кров ворогів: бузувірів, схизматів, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залізо вогонь горнила. В насильстві іноді виявляється велика любов: ми караємо дітей своїх, люблячи їх і бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслідувало б осквернителів закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслідувати осквернителів закону божого? І хто ж може бути більшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть наші найзапекліші вороги.

Співбесідники, розмовляючи, ввійшли в темну липову алею й сіли в затишній, схованій у густій ліщині альтанці. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовність його духовного наставника вичерпалась, він підвів очі д’горі, тяжко зітхнув і похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.

— Святий кардинал обіцяє ощасливити нас незабаром своїми одвідинами, —виждавши трохи, провадив далі плебан вкрадливим голосом. — Він привезе тоді ясновельможному панові й індульгенцію.

— Ох! — зітхнув знову Кшемуський і злегка вдарив себе тричі кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, і кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врізується в нього з болем, викликає нові бурі, але не дає мені бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою мені немає, немає й забуття! Ні в запалі гніву, ні в жадобі помсти, ні в буйстві, ні в хмелю, ні навіть у молитві немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав мені Всевишній, і владу, і могутність, і багатство, тільки не дав мені щастя родинного, і в цьому я вбачаю караючу десницю…

— Боже! — скрикнув, піднісши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвідданішою католичкою, панею Ядвігою?

— Е, не про те мова, хоч і сама пані не вмиротворяє, а роз’ятрює.

— Розумію, вельможний жадав дітей…

— Не говори, отче, про дітей…

— Тобі, коханий мій пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама і Сару… А може, провидіння, заради твого ж добробуту, відхилило від тебе цю юдоль! В тебе, сину мій, лежить щось на серці чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повідай, вельможний, духовному отцеві своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобі цілюще забуття.

— Ні, не можу, та чи й не однаково? Була радість, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грішного Андрія… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?

— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Річ Посполита, якій Всевишній дав високе призначення, поширила на всій своїй території католицьку віру, а потім понесла свою місію і в інші країни, запроваджуючи в усьому світі істинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землі доручена божественною десницею обраній поміж усіма народами Польщі і яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д’горі. — Рим звертається до Речі Посполитої, тобто до вас, можновладців, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вітчизни. Непогрішимий рече, що зараз усе сильне, здатне володіти зброєю в схизматів уже знищене: руське схизматське панство давно вже відреклося від хлопської віри й припало до лона нашої церкви, міщанські братства, ці розбійничі гнізда, — викорінені, єретична ієрархія і попи знищені… і зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер ні з ким, а в боротьбі вдаватися до хитрощів, напівзаходів, — просто принизливо! Пора сміливо завдати рішучого й останнього удару цьому ненависному православ’ю!